Чому на могилі, де «не водилися птахи», їжа зникала за лічені хвилини

– Так. Пробач. Я хвилювалася.

Поліна відвернулася. Смикала край футболки.

– Ти сердишся? – спитала вона тихо.

– Ні. Я хочу зрозуміти. Розкажи мені, будь ласка.

Донька довго мовчала. Віра не квапила – сиділа, чекала, слухала, як вітер шелестить у листі.

– Бабуся показувала, – сказала Поліна нарешті. Голос був ледь чутний. – Ми ходили гуляти. Вона казала: ходімо до дідуся, покладемо квіти. Я клала квіти. А потім ми йшли далі.

– Далі?

– По цвинтарю. Бабуся показувала різні могили. Казала: ось тут дядько лежить, його діти навідують, бачиш, квіточки свіжі. А ось тут тітка – її ніхто не пам’ятає. Дивися, як сумно.

Віра слухала. Горло перехоплювало.

– І бабуся сказала: якщо до людини ніхто не приходить – значить, вона голодна. Не по-справжньому голодна, – Поліна наморщила лоба, добираючи слова. – По-іншому. По-самотньому.

– По-самотньому, – повторила Віра.

– Ага. Бабуся казала: таким людям треба носити хліб. Бо хліб – це значить, що хтось пам’ятає. Що вони не самі.

– І ти носиш?