Чому на могилі, де «не водилися птахи», їжа зникала за лічені хвилини

– Узимку. У дев’ятнадцятому. Знайшли через тиждень – листоноша занепокоївся, що газети не забирає. Вона їх завжди забирала, щоранку. А тут три дні поспіль лежать у скриньці. Він зайшов, а вона на підлозі. Серце, мабуть.

Віра заплющила очі. У горлі стояв клубок.

– Поховали за державний кошт, – вела далі Зінаїда. – У неї ні родичів, ні грошей. На похорон ніхто не прийшов. Я одна була. І священник.

– І мама не знала?

– Знала. Я їй подзвонила. Вона хотіла приїхати, але не змогла – хворіла тоді, пам’ятаєш? Узимку хворіла тяжко. Потім усе збиралася на могилу, та так і не доїхала. А за п’ять років і сама померла.

Два роки тому. Віра пам’ятала. Інсульт, лікарня, три дні в реанімації. Вона сиділа біля ліжка, тримала мамину руку й благала: не йди. Мама не послухала.

– А Полінка звідки знає? – спитала Віра хрипко. – Про цю могилу?

Зінаїда довго дивилася на неї.

– Ти матір свою пам’ятаєш? Як вона з онукою поралася?

Віра пам’ятала. Мама приїздила до них у місто щомісяця, привозила гостинці – варення, пироги, теплі шкарпетки. А влітку забирала Поліну на дачу. Гуляли лісом, збирали ягоди, ходили на річку. Віра раділа: мама при ділі, Поліна на повітрі, усім добре.

Останнє літо вони провели разом у двадцять третьому. Поліні було три. Віра приїздила на вихідні, бачила, як донька бігає за бабусею хвостиком, як вони разом поливають грядки, як мама читає онучці казки на веранді. Це було гарне літо. Останнє гарне.

– Мати твоя, – сказала Зінаїда, – водила онучку на цвинтар. Я бачила. Вони разом ходили – і на могилу діда, і далі, по всьому цвинтарю. Віра показувала, розповідала. Казала: дивися, Полечко, ось лежить людина, а до неї ніхто не приходить. Бачиш – ні квітів, ні огорожі. Значить, самотня була. Недобре так.

– І про Тоню розповідала?