Чужі правила гри: історія про те, чому ніколи не можна недооцінювати самотніх бабусь

Віктор стояв біля воріт колонії суворого режиму, стискаючи в руці потертий паспорт і довідку про звільнення. Сім років він відсидів за те, що в п’яній бійці не розрахував силу удару. Тепер ось, нарешті, вийшов на волю.

Зустрічати його ніхто не прийшов. Дружина розлучилася на третьому році його строку, забравши доньку й розчинившись в іншому місті. Матері не стало чотири роки тому.

Звістка прийшла холодною телеграмою. Друзі? Які друзі?

Ті, з ким пив, зникли, щойно клацнули наручники. У Віктора залишалося три тисячі місцевих грошей тюремного заробітку, зім’ята куртка й абсолютна порожнеча попереду.

А ще штамп у паспорті, який перетворював кожну співбесіду на тортури з передбачуваним кінцем. «Місцева реєстрація є?» — питали в гуртожитку.

«Немає? Тоді нічим не можемо допомогти». «Реєстрація?» — свердлили поглядом в агентстві з працевлаштування.

«Тимчасової теж поки немає. Приходьте, коли буде». Загалом, це було замкнене коло.

Без реєстрації не дають роботи, без неї ніде жити, а без житла немає реєстрації. І знову по колу, доки не зірвешся й не опинишся там, звідки нещодавно вийшов.

Віктор ночував де доведеться. На вокзалах, у підвалах, одного разу в дитячому садку, куди заліз через вікно. Осінній холод пробирався під куртку, гроші танули…