Чому на могилі, де «не водилися птахи», їжа зникала за лічені хвилини

– спитала Віра. – Ви сказали – мама б зраділа.

Зінаїда кивнула. Погляд її став м’якшим.

– Твоя мати, Вірочко, – сказала вона, – знала Тоню. Давно ще. Коли ви з сестрою були малі, коли на дачу приїздили щоліта.

Віра пам’ятала це. Довгі літні дні, повні сонця й запаху скошеної трави. Купання в річці за лісом, суниці на узліссі, велосипед по ґрунтовій дорозі. Мама на веранді, з книжкою або з в’язанням. Батько на грядках – завжди в гумових чоботях, завжди з лопатою.

– Тоня вже тоді була стара, – вела далі Зінаїда. – Їй було за шістдесят. Самотня. Часто хворіла. І твоя мати… – вона добирала слова. – Вона почала до неї ходити. Раз на тиждень. Носила їжу – пиріжки, хліб, молоко, щось із городу. Просто так. Ні за що.

– Я не знала, – прошепотіла Віра.

– Ти й не могла знати. Скільки тобі тоді було – п’ять, шість? Такого дітям не розповідають. Мати твоя взагалі не любила про це говорити. Робила – і мовчала. Я раз спитала: навіщо тобі це? Вона відповіла: у неї нікого немає. Хтось мусить.

Віра сиділа мовчки. У голові дзвеніло. Вона думала про матір – про ту жінку, яку знала все життя і, виявляється, не знала зовсім.

– А потім? – спитала вона нарешті.

– Потім ви поїхали. До міста перебралися, коли ти до школи пішла. Приїздили тільки влітку, та й то не щороку. Мати твоя продовжувала навідувати Тоню, коли була тут. А потім… – Зінаїда зітхнула. – Потім батько твій помер. Мати перестала приїздити надовго. Тоня ще двадцять років після того прожила. Сама.

– А ви?

– Я зазирала. Але рідко. – Зінаїда опустила очі. – Винна. Треба було частіше. У мене свої справи були, онуки, господарство. Усе здавалося – встигну. А вона взяла й померла.

– Коли?