Чому записка маленького квітникаря змусила бізнесмена кинути все і бігти назад

Усі підняли келихи. Вечоріло. Сонце сідало за лісом, забарвлюючи небо в рожеві та золоті тони. Гості танцювали на галявині, діти бігали з Рудиком, старі сиділи на лавці, згадуючи молодість.

Раптом небо потемніло. Налетів вітер, і перші краплі дощу впали на скатертину.

— Дощ! — закричав хтось. — Швидко під намет!

Гості заметушилися, хапаючи тарілки та келихи. Але дощ був короткий, пройшов за п’ять хвилин і припинився так само раптово, як почався.

Максим вибіг з-під намету і завмер.

— Дивіться! Веселка!

Усі повернулися. Над полем, над лісом, над селом Зелений Оазис розкинулася величезна веселка — яскрава, семиколірна, ідеально вигнута.

— Веселка — це на щастя! — сказав Максим.

Марія Степанівна підійшла до онука, обняла за плечі.

— На щастя, Максимку! На велике щастя!

Артем стояв поруч з Оленою, дивився на веселку, на сім’ю, яка стала йому рідною, на хлопчика, з якого все почалося. Два роки тому він був самотнім бізнесменом, який боявся прив’язуватися до людей. Сьогодні в нього є дружина, друзі, ціла сім’я — не по крові, а по духу. І все завдяки букету польових квітів і дитячій записці, захованій між стеблами.

— Про що думаєш? — запитала Олена.

— Про те, як дивно влаштоване життя. Один поворот, і все змінюється.

— Шкодуєш?

— Ані секунди!

Максим підбіг до них, схопив обох за руки.

— Дядьку Артеме, тітко Олено, ходімо танцювати!

Бабуся увімкнула музику. Вони переглянулися і розсміялися.

— Ходімо, — сказав Артем.

І вони пішли всі разом, під музику, під веселкою, назустріч новому життю.