Чужа провина: чому ніколи не можна забувати тих, хто допоміг тобі на самому старті

— Ні, саме те, дякую.

Анна заплющила очі. Теплі невагомі пальці майстрині дбайливо масажували шкіру голови. У цих простих рухах чужої людини було стільки щирої, непідробної турботи, що в Анни перехопило подих. За останні роки вона відвикла від того, що до неї можуть торкатися без роздратування чи бридливості. Чоловік давно уникав будь-якого фізичного контакту, ніби вона була прокаженою.

— Ви втомилися? — раптом неголосно промовила Оля, акуратно змиваючи піну. Це прозвучало не як запитання, а як просте людське співчуття. — У вас очі дуже сумні. Знаєте, моя бабуся завжди казала: якщо на душі важко, треба вимити голову. Вода весь негатив забирає.

Анна розплющила очі й подивилася на перевернуте обличчя дівчини.

— Ваша бабуся була мудрою жінкою. — Кутики губ Анни ледь помітно здригнулися.

Оля обгорнула її волосся пухнастим рушником і допомогла пересісти до головного дзеркала. Дівчина працювала спокійно, без зайвої метушні. Вона не ставила безтактних запитань, не намагалася нав’язати дорогі процедури, просто розчісувала вологі пасма, обережно оминаючи сплутані кінчики. Анна дивилася на своє відображення. Бліда шкіра, тіні під очима. І міцно стиснуті губи жінки, яка звикла тримати удар.

Раптом дзвіночок над вхідними дверима різко дзенькнув. Скляна стулка з силою вдарилася об обмежувач. Тихий простір перукарні миттєво заповнили гучні голоси, стукіт високих підборів і важкий задушливий запах нішевого парфуму. До приміщення ввалилися три жінки. На них були розхристані норкові й соболині шуби. У руках блищали сумки відомих брендів, вартість яких перевищувала річний виторг цього маленького салону.

— Це просто катастрофа! — обурювалася висока брюнетка, бридливо оглядаючи потертий лінолеум. — Іро, ти уявляєш, я сиджу в кріслі у свого майстра, мені наносять маску, і тут зі стелі починає хлистати вода. У них там трубу прорвало на верхньому поверсі.

— Жах, Аліно! — підтакнула друга, блондинка з неприродно пухкими губами. — А нам за три години треба бути в «Імперіалі» на прийомі. Довелося спускатися в цей підвал.

Оля розгублено кліпала, дивлячись на галасливу компанію.

— Добрий день, — невпевнено промовила дівчина. — Ви хотіли…

— Дівчинко, нам треба три укладання, терміново! — перебила її брюнетка Аліна, скидаючи шубу просто на стілець для очікування. — І постарайся нічого нам не спалити, часу обмаль.

Вони зайняли вільні крісла по обидва боки від Анни. Майстрині салону квапливо заметушилися довкола несподіваних VIP-клієнток. Жінки, навіть не глянувши на Анну, яка сиділа під непримітною сірою накидкою, продовжили свою гучну й перервану потопом розмову.

Анна дивилася просто перед собою. Вона впізнала Аліну. Це була дружина Аркадія, фінансового директора в холдингу Віктора. Кілька разів Віктор приносив додому фотографії з корпоративних виїздів, на яких Аліна завжди стояла в центрі уваги, виблискуючи діамантами.

— Повертаючись до нашої розмови… — Аліна діловито поправила комір блузки. — Ти чула останню новину про Соболєва?

Почувши прізвище чоловіка, Анна не ворухнулася, лише погляд став трохи гострішим. Оля, яка стояла за її спиною з феном у руці, теж завмерла. Дівчина бачила, як напружилася спина її клієнтки, хоча обличчя залишалося безпристрасним.

— А що з Віктором? — пожвавішала блондинка Іра. — Він же сьогодні підписує той самий контракт із Романовичем. Стане мало не правою рукою генерального.

— Контракт — це дурниці, — Аліна всміхнулася, вдивляючись у своє відображення. — Генеральний директор наказав усій раді директорів з’явитися сьогодні суворо з дружинами, без винятків. Це сімейний вечір для інвесторів.

— І що? — не зрозуміла третя жінка.

— А те, люба моя, що Вікторові доведеться вивести в люди свою кримінальницю.

Слово зависло в повітрі. Оля випадково зачепила пластиковим гребінцем плече Анни й тихо ахнула, злякавшись. Анна ледь помітно кивнула їй у дзеркалі.

— Усе гаразд, продовжуй.

— Та годі! — Іра навіть подалася вперед, ледь не вирвавши волосся з рук своєї майстрині. — Ту саму? Я думала, він її давно кудись сховав або вигнав. Аркадій казав, вона відмотала строк за махінації. Злодійка.

— Саме так, — вдоволено підтвердила Аліна. — Віктор стільки років намагався відмитися від цього шлюбу. Уявляю, яке опудало він сьогодні притягне в «Імперіал». Сиділа десь у колонії й шила рукавиці. У неї ж ні смаку, ні манер. Напевно, прийде в якомусь вбранні з базару й тулитиметься по кутках. Як йому, бідолашному, не пощастило з першою дружиною.

Анна й далі дивилася в дзеркало. Зовні вона була абсолютно спокійною, жоден м’яз на обличчі не здригнувся. Лише руки під захисною накидкою повільно стиснулися в кулаки, ховаючи білі шрами на зап’ястях. Вона слухала, як ці жінки, які не знали ні дня справжньої праці, ні секунди справжнього страху, легко й бездумно судять її життя. Судять за обгорткою, за плітками, за брудною брехнею, яку роками розпускав її власний чоловік, щоб виглядати в очах суспільства жертвою.

— Зате з другою дружиною йому точно пощастить, — хихикнула Іра. — Міланочка сьогодні теж буде на вечорі. Ти бачила її нову сукню?

— Ще б пак, — пирхнула Аліна. — Вона мені всі вуха продзижчала. Віктор замовив їй ексклюзив просто з Мілана. Червоний шовк, відкрита спина. Дівчинка знає собі ціну. Аркадій шепнув мені вчора, що після злиття активів Віктор планує подати на розлучення. Це справа вирішена. Викине свою зечку на вулицю й одразу розпишеться з Міланою.

Оля, яка розчісувала волосся Анни, зблідла. Дівчина не знала імен, не розуміла всіх тонкощів чужого бізнесу, але вона відчувала злу й жорстоку енергетику цих слів. Оля спіймала погляд Анни в дзеркалі. В очах молодої перукарки плескався непідробний жах і співчуття. Вона все зрозуміла. Зрозуміла, хто сидить у її кріслі. Оля інстинктивно поклала долоню на плече Анни, ніби намагаючись захистити її від цього потоку бруду. Рух був ледь вловимим, але Анна відповіла їй довгим, вдячним поглядом.

— І правильно зробить, — вела далі Аліна, насолоджуючись звуком власного голосу. — Навіщо такому статусному чоловікові жінка з тавром? Йому потрібна молода, красива, яка вміє подати себе в товаристві. А це — порожнє місце.

Двері перукарні знову відчинилися. Цього разу дзвіночок дзенькнув коротко й делікатно. До салону увійшла жінка. Вона разюче відрізнялася від галасливої трійці. На ній не було ні кричущих логотипів, ні масивних прикрас. Просте, але бездоганно скроєне бежеве кашемірове пальто, гладко прибране сиве волосся, пряма, майже аристократична постава. Її обличчя перетинали глибокі зморшки, але погляд темних очей був настільки владним і ясним, що в приміщенні миттєво стало тихіше. Це була Тамара Василівна, дружина Ігоря Романовича, того самого головного акціонера, від чийого підпису сьогодні залежала кар’єра Віктора Соболєва.

Аліна, побачивши її, різко урвалася. Її зарозуміла усмішка сповзла, змінившись улесливою гримасою.

— Тамаро Василівно, — єлейним голосом проспівала вона, намагаючись підвестися в кріслі, — яка несподівана зустріч. У вас теж потоп нагорі?