Ціна дурного жарту: блискуча відповідь жінки, чию доньку спробували принизити на святі

Окремим епізодом ішла справа про хуліганство. Троє хлопців — Ігор Курочкін, Віктор Сомов і Олексій Дроздов — були притягнуті за статтею «Злісне хуліганство». Їм було по сімнадцять, судили їх окремо, але зв’язок з основною справою був очевидний.

Віктор на допиті плакав і казав, що це був жарт, просто жарт, вони не хотіли нічого поганого. Олексій мовчав і дивився в підлогу. А Ігор намагався триматися, але коли слідчий зачитав свідчення однокласників про десять років цькування, він зблід і попросив води.

Вирок Курочкіну-старшому: сім років позбавлення волі, конфіскація майна. Зал видихнув, дружина Курочкіна заплакала, сам він сидів нерухомо, опустивши голову. Трійці дали по два роки умовно, з іспитовим строком.

Судимість. Це означало «прощавай, інституте», «прощавай, кар’єро», «прощавай, світле майбутнє», яке їхні батьки так старанно вибудовували. Після суду до мене підійшла мати, обійняла міцно, по-справжньому.

Вона сказала: «Ось тепер усе, Валечко. Тепер можна жити». Нещодавно я їхала потягом із Харкова до Києва.

Звичайний плацкарт, стукіт коліс, чай у підсклянниках. Сусідка по купе, немолода жінка зі втомленим обличчям, спитала, чим я займаюся. Я відповіла, що працюю слідчою в прокуратурі.

Вона здивувалася: «Серйозна професія для жінки». Я усміхнулася: «У мене був хороший учитель. Найкращий».

Так, я стала слідчою. Як мати. Вступила на юрфак Харківського університету восени сімдесят дев’ятого, через три місяці після того випускного.

Анна Сергіївна написала мені таку характеристику, що приймальна комісія перечитала її двічі. А олімпіаду з літератури я все-таки виграла ще навесні, перед випускним. Міську, потім обласну.

Анна Сергіївна відправила мою роботу в обхід директора просто до комісії. Це теж допомогло при вступі. Харків прийняв мене як рідну людину.

Я йшла проспектом у перший день і плакала від щастя. Ніхто тут не знав, що я донька прибиральниці. Ніхто не ховав мій портфель і не писав на парті гидоти.

Я була просто студенткою. Однією з тисяч. Вільною.

Мати залишилася в нашому місті, але вже не прибиральницею. Після суду її поновили на посаді. Не відразу, не без боротьби.

Новий прокурор міста, призначений з області, викликав її на розмову. Прочитав її справу, похитав головою й сказав: «Ніно Василівно, мені такі люди потрібні. Повертайтеся».

Вона повернулася. У сорок два роки знову вдягла форму слідчої. Колеги дивилися на неї з осторогою й повагою.

Жінка, яка десять років мила підлогу й паралельно вела розслідування, — це вам не рядова працівниця. Це машина. Мати пропрацювала до пенсії.

Вийшла в п’ятдесят п’ять із почесною грамотою й повагою всього міста. Того самого міста, яке десять років вважало її ніким. Вона померла в дев’яносто четвертому.

Тихо, уві сні. Я приїхала на похорон і не впізнала місто. На кладовище прийшло пів міста.

Учителі зі школи, сусіди, колишні колеги з прокуратури. Навіть Зоя Іванівна, зовсім старенька, прийшла з паличкою й стояла біля могили. Анна Сергіївна приїхала з Харкова.

Ми стояли поруч, і вона сказала: «Твоя мати була найсильнішою людиною, яку я зустрічала в житті». Я кивнула, не змогла говорити. Доля тих трьох склалася по-різному.

Ігор Курочкін так і не здобув вищої освіти. Із судимістю до інституту не брали. Працював на будівництві, потім вантажником…