Ціна зради: який сюрприз чекав на мачуху

— Ти впораєшся. Ти сильний, розумний, відповідальний. Твій батько пишався б тобою.

Матвій посміхнувся.

— Дякую. За все. За те, що не покинули мене. За те, що стали мені сім’єю.

— Це я маю дякувати тобі, — відповів Григорій. — Ти дав мені шанс виправити помилку. Я не зміг захистити брата. Але я захистив тебе. І це найважливіше.

Минуло ще кілька місяців. Матвію виповнилося 18. Він закінчив школу із золотою медаллю, вступив до медичного інституту. Спадщина батька перейшла до нього офіційно. Григорій допоміг розібратися з документами, передав управління бізнесом.

— Тепер ти сам вирішуєш, що робити, — сказав дядько. — Продати бізнес чи продовжувати? Продати будинок чи залишити? Це твій вибір.

Матвій прийняв рішення залишити все як є. Бізнес приносив стабільний дохід, будинок зберігав пам’ять про батька. Він не хотів розлучатися з цим.

Влітку вони знову поїхали в село. Ганна Сергіївна зустріла їх радісно. Їй було вже за 60, але вона все ще була сповнена енергії.

— Мій хлопчик виріс, — сказала вона, обіймаючи Матвія. — Тепер ти дорослий чоловік.

— Але для вас я завжди залишуся хлопчиком, — посміхнувся Матвій.

Вони сиділи на ґанку, як багато років тому. Ганна Сергіївна розповідала про село, про те, як сюди переїхали ще кілька сімей, як школа наповнилася дітьми. Село оживало.

— Це все завдяки вам, — сказала вона Григорію. — Ви відремонтували школу, дали селу надію. Люди почали повертатися.

Григорій знизав плечима.

— Я просто зробив те, що мав. Ви врятували Матвія. Я не міг залишитися в боргу.

Матвій слухав їх і думав про минуле. Про той день, коли Вікторія кинула його на узбіччі. Про те, як він ішов по пильній дорозі, не знаючи, що чекає попереду. Про те, як зустрів Ганну Сергіївну, яка стала йому сім’єю. Про те, як дядько Григорій забрав його до себе і дав нове життя.

Все це здавалося таким давнім. Але пам’ять була жива. Пам’ять про батька, про його любов, про його останню волю. Батько хотів, щоб Матвій був щасливий. І Матвій був щасливий. У нього була сім’я, було майбутнє, була мета.

— Дякую вам, — тихо сказав він, дивлячись на дядька і Ганну Сергіївну. — За все. Ви дали мені життя.

Григорій та Ганна Сергіївна переглянулися, посміхнулися.

— Це ти дав нам життя, — відповіла Ганна Сергіївна. — Ти повернув нам сенс.

Сонце хилилося до горизонту, забарвлюючи небо в помаранчеві та рожеві тони. Вони сиділи на ґанку, спостерігаючи захід сонця. Сім’я. Маленька, але справжня. Пов’язана не кров’ю, а любов’ю, турботою і вдячністю. І десь там, високо в небі, батько Матвія дивився на них і посміхався. Його остання воля була виконана. Його син був щасливий. І це було все, що мало значення.