Два різні світи: як зустріч із доглядальницею з важким минулим перевернула життя багатого пацієнта

— Звідки ж я знаю, гражданочка? Наче в столицю збирався бізнес мутити, — сказав він. — Баба в нього там, молода. Все, йди, не протягуй.

Двері захлопнулися, брязнув замок, провертаючись на два оберти. Поліна залишилася стояти на брудній сходовій клітці.

У кутку валялися недопалки і лушпиння від насіння. Вона дивилася на вічко сталевих дверей і відчувала, як усередині розливається не біль, а крижана порожнеча, немов хтось вичерпав усі нутрощі, залишивши тільки оболонку. Три роки вона гріла себе думкою, що рятує сім’ю, а сім’ї не було.

Була тільки вона, дурепа, що повірила боягузу. Вона повільно спустилася вниз, присіла на лавочку біля під’їзду. Осіннє сонце, холодне і байдуже, світило прямо в очі.

Повз проходили матусі з візочками, зграйки підлітків з пивом у руках. Життя йшло своєю чергою, і в цьому житті для Поліни місця не було. У кишені сиротливо лежали кілька купюр.

На вокзал. Ночувати на кріслах у залі очікування, поки міліція не вижене.

— Полька? Ти, чи що? — голос був верескливий, знайомий.

Поліна підняла голову. Перед нею стояла жінка в яскраво-синьому пуховику і чоботях на шпильці, які явно тиснули їй у литках. Губи намазані перламутровою помадою, на голові хімія, монументальна, як зачіска депутата.

Марина, колишня колега по процедурному кабінету. Вони разом працювали в міській лікарні №3, поки життя не зробило крутий поворот.

— Здрастуй, Марино, — тихо відповіла Поліна.

— Матір чесна! — Марина сплеснула руками, на яких дзвеніли дешеві браслети. — Випустили? А я дивлюся, сидить хтось, наче знайома, а наче й тінь. Ти ж худа стала, одні очі залишилися. Ну, давай, вставай, нема чого задом лавку полірувати. Ходімо до мене, тут поруч.

Квартира Марини була заставлена речами — ознака достатку нульових. На полицях кришталь, у кутку величезний телевізор Samsung, на столі ваза з шоколадними цукерками. Марина метушилася, наливала чай у пузаті кружки, різала ковбасу товстими скибками.

— Їж давай, там-то мабуть баландою годували, — торохтіла вона. — А мій Серьога на північ подався, вахтовиком тепер. Гроші шле, квартиру ось обставила. А ти як, до Вітьки свого ходила?

Поліна лише хитнула головою, насилу проковтнувши шматок хліба. Горло спазмувало.

— От же гнида! — Марина миттєво все зрозуміла, її обличчя стало серйозним, бабським, жалісливим. — Все місто гуділо, як він квартиру скинув. Казали, борги в нього були карткові. Ігроман він, Полько. Програв він тебе.

Поліна відклала бутерброд. Руки тремтіли дрібним, противним тремтінням, яке не вгамувати.

— Мені робота потрібна, Марин. Жити ніде.

— Робота? — Марина задумливо пожувала губу. — У лікарню тебе не візьмуть, сама розумієш. Головлікар у нас тепер новий, суворий, йому кримінальний елемент не потрібен. Санітаркою хіба що, та й то. Копійки там, на оренду кутка не вистачить.

Вона замовкла, барабанячи пальцями з довгими накладними нігтями по клейонці столу. За вікном починало темніти, у сусідній кімнаті цокав годинник, відраховуючи хвилини нової, лякаючої реальності.

— Слухай, — Марина раптом пожвавилася, очі її хижо блиснули, — є варіант, але робота собача, не кожен витримає.

— Я будь-яку витримаю, — глухо сказала Поліна.

— Є у нас тут царьок місцевий, Аркадій Ілліч Барінов, знаєш? Трубний завод під себе підім’яв у дев’яносто восьмому. Грошей кури не клюють, будинок за містом, палац справжній, з охороною, з парканом у три метри.

— І що йому потрібно?

— Йому нічого, синові його потрібно, Глібу. Чула, може, роки два тому аварія була страшна на об’їзній. Джип вщент, а самого Гліба по частинах збирали. Хребет перебитий, ноги не ходять.

Марина знизила голос, немов Аркадій Ілліч міг почути її через стіни панельної хрущовки.

— Хлопець молодий, двадцять шість років усього, але характер — диявол у плоті, злий, як собака ланцюговий. Від нього доглядальниці тікають через три дні, він у них тарілками кидається, матом криє, знущається. Остання дівка в сльозах пішла, сказала, за будь-які гроші не повернуся. А платить там, Полько, добре, п’ятсот доларів на місяць дають, і житло, і харчування панське.

П’ятсот доларів — п’ятнадцять тисяч. Сумашедші гроші: медсестра в поліклініці отримувала три з половиною.

— Тільки він тебе зжерти спробує, — попередила Марина. — Він усіх жере, ненавидить увесь світ за те, що у візку сидить. Впораєшся?

Поліна подивилася на свої руки. Шкіра огрубіла від прання в крижаній воді, нігті коротко обстрижені. Ці руки вміли ставити крапельниці наосліп, вміли заспокоювати буйних у приймальному покої, вміли три роки шити рукавиці за нормою виробітку.

— Впораюся, — сказала вона. — Втрачати мені все одно нічого. Дзвони.

Наступного ранку за нею приїхала машина. Не просто таксі, а чорний і блискучий, як рояль, джип Ленд Крузер. Водій, мовчазна шафа в шкіряній куртці, навіть не вийшов, щоб допомогти відкрити двері.

Поліна сіла на заднє сидіння, намагаючись не бруднити бежеву шкіру своїм пальтом. Вони виїхали за місто. Повз пропливали похмурі осінні поля, почорнілі дачі, остови кинутих корівників.

І раптом серед цієї розрухи, як міраж, виникло селище Сосновий Бір. Високі паркани з червоної цегли, відеокамери, шлагбауми. Окрема держава всередині злиденної країни.

Маєток Барінова нагадував середньовічний замок, схрещений з євроремонтом. Башти, ковані решітки, величезні вікна. У дворі ричав, натягуючи ланцюг, величезний алабай.

У холі було тихо і гулко. Підлога викладена мармуром, на стінах картини у важких золочених рамах. Пахло дорогою поліроллю для меблів і чомусь ліками. Тонкий, ледь вловимий запах хвороби, який не перебити жодними ароматизаторами. Назустріч вийшов сам господар. Аркадій Ілліч був величезним.

Сива голова, масивна щелепа, очі — два буравчики, заховані під кущистими бровами. Він спирався на тростину зі срібним набалдашником, хоча на вигляд був міцний, як старий дуб.

— Ти, чи що, від Марини? — голос у нього був густий, басовитий.

— Я.

Поліна стояла прямо, руки по швах. Тюремна звичка.

— Довідка є? Що здорова?