Дзвінок прибиральниці змусив чоловіка негайно приїхати до будинку сина, але побачене в підвалі потребувало втручання поліції.
Я залишився посеред знайомого коридору, де двадцять років почувався господарем. Знав, який замок заїдає, у якому кабінеті стукає батарея і хто зазвичай виходить курити через запасні сходи. Але того ранку мені було шістдесят вісім, і я не розумів навіть, куди подіти власні руки.
Дар’ю через дві доби відпустили під підписку про невиїзд, Гришу залишили під вартою. Їм інкримінували незаконне позбавлення волі неповнолітнього, а заодно перевіряли версію викрадення: Мирона вивезли з установи іншого району, тому на папері історія виглядала страшнішою, ніж у підвалі.
Увечері я приїхав до невістки. Вона відчинила двері в халаті, з мокрим після душу волоссям, але відступати з порога не стала.
— Аркадію Петровичу, йдіть. Я зараз справді можу вас ударити.
Я попросив дати мені можливість розібратися. Дар’я всміхнулася без радості й сказала, що за два роки в мене була тисяча можливостей по-людськи поставити одне запитання. Натомість я послав до їхнього дому прибиральницю. Після цих слів двері зачинилися.
Її відповідь виявилася точнішою за вирок. Я справді не розмовляв із рідними, а нишком вів на них внутрішню справу: збирав дрібниці, зіставляв, перевіряв реакції. У серпні мені знадобився свідок — і я, не зізнаючись у цьому навіть собі, відправив його до чужого дому зі шваброю.
До світанку я просидів у себе на кухні навпроти єдиної картини Наталі — літня жінка біля вікна. Я вголос повторював померлій дружині, що діяв законно й інакше не міг. Картина мовчала, як колись мовчала Наталя, поки я сам не починав чути фальш у власних виправданнях.
Уранці я попросив Кожем’якіна показати матеріали. Він ввічливо нагадав, що я не сторона у справі, а свідок, тому доступу отримати не можу. Усе було бездоганно правильно. На цьому моя роль слідчого закінчилася: вона тривала ті самі дев’яносто секунд.
Окремо довелося виправляти те, що сталося з Вірою Степанівною. Їй було п’ятдесят сім, двадцять років вона прибирала квартири й утримувала чоловіка-інваліда. Після допитів районом поповзли чутки, ніби саме через неї посадили родину Лугових.
Три родини з восьми постійних клієнтів відмовилися від її послуг. У невеликому місті люди неохоче пускають до хати жінку, після якої одного разу приїхала поліція, навіть якщо вона врятувала дитину. Про це я випадково почув від сусідки лише за пів року.
Коли я приїхав до Віри Степанівни, вона розплакалася на порозі:
— Я ж одразу вам зателефонувала. Хотіла як краще…
Гроші прозвучали б як образа, тому я обдзвонив знайомих і знайшов їй чотири нові адреси, за кожну поручившись особисто. Репутації старого слідчого для цього ще вистачало.
Навесні Віра Степанівна попросила відвезти її до соціально-реабілітаційного центру. Вона спекла великий пакет пиріжків із капустою й хотіла передати їх Миронові. Завідувачка дозволила коротку зустріч.
Хлопчик увійшов, привітався, а жінка поставила перед ним пакет, назвала його синочком і знову заплакала. Вона просила вибачення за те, що почула шкряботіння й викликала мене. Одинадцятирічний Мирон став утішати дорослу жінку:
— Не плачте, тітонько. Ви не винні. Це ж я сам дряпав.
Дорогою назад Віра Степанівна довго дивилася у вікно, а потім запитала, як усе могло обернутися саме так. Відповіді в мене не було.
Центр містився в чистій будівлі з розкладом на дверях, запахом хлорки й манної каші. Там працювали жінки, які отримували менше за мою пенсію й часто залишалися понад зміну, бо замінити їх було нікому. Я не називатиму це місце поганим: за наявних можливостей працівниці робили все, що могли.
Але тридцять чотири дитини й вісім дорослих — арифметика, з якої неможливо скласти родину. На третій день після події я подав заяву на зустріч. Зоя Василівна подивилася поверх окулярів і відразу впізнала моє прізвище.
У коридорі стояли однакові шафки, на кожній було приклеєне ім’я. У розкладі знайшлося місце для уроків, прогулянки, вечері й відбою, але не для очікування людини, яка може не прийти. Пізніше я зрозумів, чому діти так уважно прислухалися до кожного звуку відчинених вхідних дверей: він міг означати повернення когось свого.
— То це ви той самий дід?
— Той самий.
Вона вказала на бланки й пояснила, що зустрічі відбуваються щосереди з другої до четвертої, лише за заявою і в присутності виховательки. Я спробував нагадати про свою колишню посаду, але завідувачка обірвала мене: правила однакові для всіх, а в кожної з тридцяти чотирьох дітей є хтось, хто хоче пройти без черги.
Уперше за багато років я заповнив заяву на підвіконні й став чекати, як усі інші. За сорок хвилин мене впустили до ігрової кімнати. Біля вікна Мирон складав із паперу маленькі однакові коробочки й виставляв їх рівним рядом.
Я сів навпроти на дитячий стільчик, представився й сказав, що саме я виніс його з підвалу. Він не підвів голови й відповів, що знає. Тоді я поставив запитання, яке здавалося мені очевидним: чи було йому там погано.
Мирон подивився на мене світлими, надто дорослими очима й промовив:
— Там мені було добре. Погано стало тут.
Я заперечив, що в центрі його ніхто не замикає. Хлопчик акуратно загнув край чергової коробочки:
— Зате тут мене ніхто не шукає…
