Чоловік зажадав оплатити дорогі продукти для родичів, які приїжджають, але дружина відповіла зовсім не так, як він очікував

— П’ятнадцять тисяч, Марино, переказуй! І це тільки на закуски! На гаряче треба ще тисяч двадцять!

Два важкі пакети з преміального супермаркету глухо гупнули на кухонний острів. Слідом на стільницю спікірував довгий чек, закручуючись на кінці, мов хвіст невдоволеного кота.

Марина завмерла з кухлем кави, не донесеним до рота. Ранок суботи стрімко втрачав свою привабливість. Вона повільно опустила погляд на чек, потім на пакети, з яких самовдоволено стирчали пузаті банки з в’яленими томатами, якісь артишоки й скляна шайба з червоною ікрою.

Ця ікра коштувала так, ніби рибу водили на спа-процедури й годували виключно устрицями. Лідія Степанівна стояла навпроти, схрестивши руки на грудях.

Поза свекрухи виражала непохитну впевненість податкового інспектора, який накрив підпільний цех. На ній був парадний велюровий костюм фіолетового кольору, який вона вдягала виключно для відповідальних місій. З коридору, шаркаючи капцями й позіхаючи так, що ледь не вивихнув щелепу, виплив Богдан.

Він почухав скуйовджену потилицю, каламутним поглядом скануючи обстановку. Дружина мовчить, мати випромінює радіацію. На столі чек.

Марина підчепила папірець двома пальцями, наче це був речовий доказ із місця злочину.

— Відколи твоя мати вважає образою платити за ікру своєю карткою? — рівним, позбавленим інтонації голосом поцікавилася вона, дивлячись виключно на чоловіка.

Богдан кліпнув, намагаючись запустити мисленнєві процеси.

— Ну чого ти починаєш? — роздратовано видихнув він, закочуючи очі до стелі, ніби шукав там інструкцію з порятунку шлюбу. — Вона ж не для себе. Завтра брат Тарас із сім’єю прилітає…