Як моя спроба допомогти місцевому «монстрові» розкрила головну таємницю нашого села
У 1943 році в селі Сухоріччя Західної області від черевного тифу за одну зиму померли 17 дітей. Вони жили в сирітському притулку, переробленому з колишнього корівника, спали на соломі по троє на одному тюфяку. Їли вони рідку кашу з прогірклого проса й пили воду з криниці, в яку навесні стікала тала жижа з кладовищенського пагорба.
Ховали їх без трун, загортали в шмаття й клали в неглибокі ями на дальньому краї сільського цвинтаря. Хрести над ними ставили з двох кривих палиць, зв’язаних мотузкою. Імена деяких із цих дітей ніхто не пам’ятав уже за місяць після похорону, бо пам’ятати було просто нікому.
Не лишилося ні матерів, ні батьків, ні бабусь, ні навіть випадкового сусіда, який би сказав на Великдень: «А ось тут Тонечка лежить, царство їй небесне». Ці діти зникли зі світу двічі: спершу з життя, потім із пам’яті. І якби не одна дивна істота на сільському кладовищі, вони б зникли назавжди.
Цю історію мені розповіла жінка, якої вже немає серед живих. Вона говорила тихо, спокійно, інколи надовго замовкала, ніби прислухалася до чогось усередині себе. Вона нічого не вигадувала, нічого не прикрашала, вона просто пам’ятала.
І я розповім її її словами, як запам’ятав. Варвара Чорногрива приїхала в Сухоріччя у вересні 1954 року. Їй було двадцять два роки.
Вона щойно закінчила педагогічне училище в столиці, отримала червоний диплом і направлення до сільської школи, про яку раніше жодного разу в житті не чула. Коли в деканаті їй назвали місце призначення, вона перепитала двічі, бо назва села звучала як жарт. Сухоріччя — річка, яка висохла.
Але ніхто не жартував, і добиралася вона дві доби. Спершу потягом до сусіднього міста, потім автобусом, який ходив тричі на тиждень ґрунтовою дорогою, розбитою до стану пральної дошки. Останні сім кілометрів довелося йти пішки, бо водій автобуса сказав, що далі не поїде: дорогу розвезло після дощів, а в нього й так ресора луснула.
Варвара закинула валізу на плече й пішла. Було прохолодно, небо затягло сірою пеленою, пахло мокрою землею й прілим листям. Осінь у цих місцях наставала рано й без попередження.
Село відкрилося за поворотом лісової дороги, і Варвара зупинилася. Вона чекала побачити щось маленьке, але живе, з димом із димаря, гавкотом собак. Натомість перед нею лежало два десятки хат, половина з яких стояла із забитими вікнами.
Городи заросли бур’яном, паркани похилилися, на вулиці не було ані душі. Лише ворона сиділа на стовпі й дивилася на неї одним оком, ніби прицінювалася, чи варто каркати. Школа виявилася бревенчатим будинком на чотири кімнати з пічним опаленням і ґанком, де дошки прогнили так, що Варвара провалилася ногою при першому ж кроці.
Усередині пахло вогкістю й мишами, а парти стояли криво й косо. На стіні висів старий портрет відомого діяча з фарбою, що відшаровувалася від вологи, а дошка була розколота навпіл і скріплена іржавою скобою. Зустрів її шкільний сторож, дід Парамон Жигульов, маленький сухенький старий років за сімдесят, з білою борідкою й вицвілими блакитними очима.
Він шкандибав на дерев’яній нозі, праву втратив ще в давній війні, і говорив так тихо, що доводилося нахилятися до нього, щоб розчути. Він провів Варвару школою, показав її кімнату — комірчину за класом, де стояли залізне ліжко, тумбочка й табурет. На тумбочці лежала свічка в бляшаному свічнику й коробка сірників.
«Електрики немає, але звикнете», — сказав Парамон, шаркаючи дерев’яною ногою по підлозі. «Тут узагалі до всього звикаєш. Головне, на кладовище ввечері не ходіть».
Варвара всміхнулася, адже вона виросла в робітничому селищі, в родині інженера й учительки. Вона не вірила ні в бога, ні в чорта, ні в привидів. Молода ідеалістка, атеїстка, майбутня педагогиня з передовими методами викладання — навіщо б їй ходити на кладовище?
