Фатальна помилка доньки, яка не знала, ким насправді працює її мати

Чому вони так прощаються?

Чому вона жодного разу не назвала мені його імені?

Мама прийшла додому о другій.

Я сиділа на кухні з чашкою холодного чаю й чула, як ключ повертається в замку. Кроки в передпокої — пальто на гачок, сумка туди ж. Секунда тиші.

Вона зайшла на кухню й побачила мене.

– Ти не на роботі? – спитала вона.

– Взяла відгул.

Мама подивилася на мене. Потім на чашку з холодним чаєм. Потім знову на мене.

Поставила чайник. Стояла спиною до вікна й мовчала. Я теж мовчала. Було чути тільки, як вода починає нагріватися.

– Мам, – сказала я, – хто ця людина?

Вона не обернулася одразу. Стояла й чекала, поки загориться вогонь під чайником. Потім вимкнула газ — чайник іще не закипів — і повернулася до мене.

Обличчя в неї було спокійне. Не розгублене, не налякане. Просто дуже втомлене — як буває втома не від дня, а від чогось тривалішого.

– Ти стежила за мною, – сказала вона.

– Так.

– Добре, – сказала вона й сіла навпроти.

Це «добре» мене зупинило. Я чекала іншого — докору, може, здивування, хоч якоїсь захисної реакції. Але вона сказала «добре» — тихо, ніби ставлячи крапку в довгому очікуванні.

– Його звати Павло, – сказала вона. – Йому сорок дев’ять років. Він живе на Річковій вулиці.

Я дивилася на неї…