Кінець ілюзіям: день, коли споживацьке ставлення родини чоловіка перейшло всі межі

Іноді сімейне життя нагадує театр одного актора, де один із подружжя тягне на собі весь побут і бюджет, а інший лише вимагає аплодисментів і дорогих декорацій. Але що відбувається, коли спонсор раптово вирішує закрити касу і опустити занавіс? Ситуація, в якій опинилася наша героїня, змушує замислитися про межі терпіння та самоповаги. Гучний хлопок дверцят холодильника був схожий на постріл — не смертельний, але попереджувальний.

Інга, не повертаючись від плити, де в сотейнику томився густий вершковий соус, напружила спину. Вона знала цей ритм. Вадим шукав привід.

— Знову порожньо! — його голос пролунав із тією інтонацією, яку зазвичай використовують капризні ресторанні критики, що виявили волосину в супі. — Інго, ми наче не у дев’яностих живемо. Де прошуто? Де нормальний сир?

Інга акуратно поклала дерев’яну лопатку на підставку і вимкнула газ.

— Нормальний сир зараз коштує як крило літака, Вадику, а прошуто ти доїв учора під пиво, поки дивився футбол. Я не закуповуюся щодня.

— Виправдання! — кинув він, плюхаючись на стілець. — У тебе завжди виправдання. Ти ж технолог харчового виробництва. Могла б і додому тягати щось пристойне, а не тільки запахи ваніліну на одязі.

Інга повільно розвернулася. Їй було 34. У неї була міцна, збита статура жінки, яка знає, як піднімати ящики з напівфабрикатами, густе русяве волосся, зібране в практичний пучок, і погляд, яким вона зазвичай упокорювала вантажників у цеху.

Вадим, її чоловік, останні п’ять років у цей погляд дивитися не любив. Він волів дивитися у свій телефон або в дзеркало.

— Я не краду на роботі, — спокійно відповіла вона.

— І тобі не раджу звикати до халяви, — Вадим пирхнув, поправляючи манжети сорочки.

Сорочка була новою, дорогою, купленою з кредитки, ліміт за якою вже блимав червоним. Він працював менеджером з продажу у фірмі, що торгує елітною сантехнікою, і вважав, що зобов’язаний відповідати товару — бути елітним, навіть якщо на вечерю макарони по-флотськи.

— До речі, про халяву. — Він відкинувся на спинку стільця, вивчаючи манікюр Інги. Занадто короткий, без покриття, робочий. — Лера дзвонила. У них з Едіком усе затвердили, весілля за місяць.

— Рада за них, — рівно сказала Інга, повертаючись до соусу. — Сподіваюся, вони обрали щось по кишені.

Вадим видав дивний звук. Суміш смішку та кашлю.

— По кишені?