Криза різних ритмів: чесна історія про те, з якими реальними труднощами стикаються чоловіки в нерівному шлюбі

Навпаки, тепер усі заспокояться. Я буду при домі, при чоловікові. Чого тобі ще треба?

Зінаїда Павлівна хотіла сказати багато, але тільки махнула рукою. Вона надто добре знала доньку: якщо Лариса щось вирішила, зупинити її майже неможливо.

Переїхавши до Володимира Андрійовича, Лариса насамперед почала придивлятися не до дому, а до самого господаря. Вона уважно помічала, як він встає вранці, як тримається за бік після важкої роботи, які таблетки лежать у шухляді, що він їсть, від чого відмовляється.

Одного разу за вечерею вона завела розмову м’яко, ніби з турботи.

— Володю, ти б мені розповів, що в тебе зі здоров’ям. Я ж тепер поруч. Маю знати, чим годувати, чого не можна.

Володимир Андрійович був зворушений.

— Та що там розповідати. Загалом живий. Тільки печінка іноді нагадує про себе. У молодості я себе не беріг, бувало, зайвого дозволяв. Лікар давно казав: дієта потрібна. Але одному собі окремо готувати — яка охота? Що приготую, те й їм.

— А серце? Тиск?

— Серце не турбує. Тиск буває, але не страшно. Мотор поки працює рівно.

Лариса кивала, зображаючи тривогу. А всередині вже складала розрахунок. Серце міцне — погано. Отже, треба тиснути на інше.

Відтоді вона перетворилася на зразкову господиню. Готувала багато, ситно, щедро. На столі з’явилися смажені страви, жирні підливи, гострі закуски, важкі супи. Усе те, від чого Володимирові Андрійовичу слід було б триматися подалі. Але виглядало це як турбота: мовляв, чоловік має їсти добре, а не жити на порожній каші.

Він їв, дякував, усміхався.

— Ларисо, ти мене зовсім розпестиш. Я вже й забув, коли в домі так смачно пахло.

Вона лагідно підкладала йому ще.

— Їж, Володю. Тобі сили потрібні.

Кожна така вечеря здавалася їй кроком до мети. Вона не квапилася. Не хотіла робити нічого явного. Її план був страшний саме своєю тихістю: нехай усе виглядає природно. Вік, стара хвороба, неправильна їжа — ніхто нічого не доведе.

Але залишалася Марина.

Про неї Лариса думала з роздратуванням. Донька могла завадити всьому. Вони були знайомі давно й ніколи особливо не ладнали. Марина змалку не любила Ларису, вважала її хитрою й безсоромною. Лариса відповідала тим самим: терпіти не могла людей, які дивляться просто й не бояться говорити неприємну правду.

Володимир Андрійович про шлюб доньці довго не розповідав. Він боявся її реакції. Йому здавалося, Марина почує ім’я Лариси й одразу засудить. А ще він боявся, що донька подумає: батько забув матір надто швидко.

Але приховувати безкінечно було неможливо. Одного разу він зателефонував Марині й, довго ходячи навколо та навколо, зізнався.

На його подив, донька спершу поставилася спокійно.

— Тату, ти не повинен жити сам, якщо тобі важко, — сказала вона. — Я не маленька. Я розумію. Мама б не хотіла, щоб ти сидів у порожньому домі й розмовляв зі стінами. Як її звати?