Ілюзія господині: як спроба свекрухи захопити мою територію обернулася для її сина втратою прописки
Аня Корнєва прийшла на зміну о пів на десяту ранку, як завжди, хвилина в хвилину. Вона застебнула останній ґудзик форменого халата перед дзеркалом у роздягальні, заправила темно-каштанове волосся під акуратну сітку й окинула себе поглядом. Нічого зайвого. Саме так вона й любила.
Готель «Кристал» займав 17 поверхів у самому центрі міста й належав до тієї категорії закладів, де навіть повітря у вестибюлі здавалося дорожчим, ніж місячна оренда квартири-студії на околиці міста.
Аня працювала тут другий рік: спершу боялася щось розбити, потім звикла. Звикла до того, що рушники складають лебедями, що на подушках залишають шоколадні цукерки в золотій фользі, що постояльці дивляться крізь тебе, наче крізь скло.
Вона не ображалася. У неї було інше — п’ятий курс факультету сходознавства, диплом наприкінці червня і твердий намір працювати перекладачкою на міжнародних переговорах. Робота в «Кристалі» давала їй гроші на навчання і, що куди важливіше, час. Зміни йшли через день, і ніхто не чіпав її у вихідні, коли вона заривалася в підручники й конспекти.
Старша покоївка Людмила Павлівна видала їй список номерів на цей день і багатозначно постукала пальцем по останньому рядку:
— Там із ночі значиться гість, але за системою виїзд сьогодні до дванадцятої. Уже майже десята. Якщо не відгукнеться на стукіт, заходь спокійно. Тільки обережно там, Аню. Це нестандарт.
Аня кивнула й узяла візок із приладдям. Сьомий поверх зустрів її приглушеним світлом і цілковитою тишею. Коридор люксового крила вкривав килим такої товщини, що кроки беззвучно тонули в ньому.
Аня підкотила візок до дверей із табличкою 714 і постукала тричі, чітко, як учили. Тиша. Зачекала десять секунд. Постукала знову. Жодної відповіді.
Вона провела карткою по замку, почула тихе клацання й увійшла. Номер був величезний. Вітальня з панорамним вікном на всю стіну, письмовий стіл, диван зі шкіри кольору темного шоколаду, двері на терасу. Ліжко не чіпане, покривало ідеально рівне, подушки на місці. Отже, гість або не лягав узагалі, або пішов ще вночі.
Аня почала з вітальні. Зібрала зі столу порожню пляшку мінеральної води, протерла поверхні, поправила штору. Потім пройшла до спальні. Там теж усе було майже недоторкане, тільки на приліжковій тумбочці лежав телефон екраном донизу й стояла склянка з рештками віскі. Аня обережно поставила склянку на тацю й узяла до рук пилосос.
Прибравши у спальні, вона попрямувала до дверей у ванну. Відчинила двері. І здригнулася.
Він стояв біля умивальника — молодий чоловік років тридцяти, з вологим волоссям, у самісінькому білому рушнику, обгорнутому навколо стегон. Високий, із широкими плечима й тією спокійною впевненістю в тілі, яка буває в людей, давно звиклих до того, що світ крутиться довкола них.
Він дивився на своє відображення в дзеркалі й голився — методично, не поспішаючи, ніби номер належав йому не до дванадцятої, а навіки.
Аня відсахнулася назад і вхопилася за ручку дверей:
