Миттєва відповідь за неповагу до матері: що зробив солдат, повернувшись зі служби

— запитала вона.

У Марини вирвався стогін. Вона впала на коліна.

— Пробачте! — шепотіла вона. — Пробачте мені, благаю!

Ганна Петрівна відступила від неї.

— Олексію, я хочу, щоб її тут не було.

Олексій підняв ридаючу Марину і виволік її в передпокій. Він відчинив двері.

— Геть.

— Куди я піду? У мене нічого немає.

— Це не мої проблеми. Ти вільна.

— Я все зроблю, я буду працювати, тільки не виганяйте мене на вулицю, — благала вона.

Олексій замислився.

— Добре, — сказав він. — Я дам тобі вибір. Ти можеш піти прямо зараз. Або ти можеш залишитися, але як прислуга. Ти будеш жити в кімнаті за кухнею. Ти будеш працювати: прибирати, готувати, прати. Ти будеш прислуговувати мені та моїй матері. Ти будеш для нас порожнім місцем. Щодня ти бачитимеш те життя, яке ти в мене відняла. Вибирай.

Марина подивилася на нього, потім на темну вулицю. І вона зрозуміла, що це був фінал його відплати.

— Я залишаюся, — прошепотіла вона.

Минуло півроку. Життя в будинку увійшло в нову колію. Ганна Петрівна одужала, знову займалася квітами й пекла пироги. Олексій став спокійнішим. А Марина стала тінню. Вона жила в маленькій кімнатці, працювала з ранку до ночі, ходила в простій сукні. Вона більше не була тією красунею — в її очах оселилася порожнеча.

Вона подавала їжу і зникала. Іноді вона слухала їхній сміх із коридору. Це і було її покаранням — бачити щастя, яке могло бути її, але яке вона проміняла. Олексій не знищив її фізично, він просто відвів їй те місце, на яке вона заслужила своїми вчинками.

Одного разу мати, працюючи в саду, протягнула Марині, яка полола поруч бур’яни, яблуко. Просто мовчки протягнула. Марина на секунду завмерла, взяла яблуко і кивнула. У цьому жесті було визнання того, що життя триває, і кожен несе свій хрест.