Несподіваний фінал одного вихідного дня в заміському будинку

Після сніданку я сказав Насті, що маму знайшли, і що вона в лікарні, і що з нею все буде добре. Настя подивилася на мене й спитала, чи можна поїхати до мами. Я сказав, що поки не можна, що мама відпочиває. Настя опустила очі й кивнула, і я побачив, що вона не повірила. Не моїм словам, а самій ідеї того, що десь є місце, де мама може відпочивати. Бо в її світі останніх тижнів слова «відпочинок» не існувало.

Тамара Іванівна відвезла нас до лікарні. Настю залишили з психологом у машині, а я пішов усередину. Довгий коридор, запах ліків і хлорки, рипіння підошов по лінолеуму. Медсестра провела мене до палати й зупинилася біля дверей. Вона подивилася на мене й сказала, що пацієнтка просила нікого не пускати, але для мене зробили виняток, бо слідча наполягла. Вона сказала, щоб я був готовий до того, що побачу.

Я відчинив двері й увійшов. Лена сиділа на ліжку, спиною до вікна, так що світло падало на неї ззаду, і обличчя майже не було видно. Але мені не треба було бачити обличчя, щоб зрозуміти. Я зрозумів за силуетом, за тим, як вона сиділа, зсутулившись, втиснувшись у себе, ніби намагалася займати якомога менше місця в просторі. Вона стала меншою. Не худішою, хоча й це теж, а саме меншою, ніби щось усередині неї стиснулося й не збирається розтискатися назад.

Вона повернула голову, і я побачив її обличчя. Я не буду описувати те, що я побачив, бо деякі речі не повинні бути описані. Їх треба просто зрозуміти. Скажу лише, що це було обличчя жінки, яку я колись знав найкраще у світі, і яку не впізнав у першу секунду. Вона подивилася на мене й сказала тихо, хрипко, голосом, який був не зовсім її голосом: «Не треба було приходити. Я не хочу, щоб ти мене бачив».

Я сів на стілець поруч із ліжком і не сказав ані слова. Просто сів і мовчав. І вона мовчала. І ми сиділи так, двоє людей, які колись сміялися на березі моря, і не знали, що життя вміє бити так, що перестаєш упізнавати одне одного. А потім вона сказала те, що говорила вже медикам і слідчій, але тепер говорила мені, і від цього слова важили в тисячу разів більше.

— Це я в усьому винна, Андрію. Я його вибрала. Я привела його до нашої доньки. Я…

Продовження історії НАТИСКАЙТЕ на кнопку ВПЕРЕД під рекламою 👇👇👇