Як спроба маминого синочка залишити мене ні з чим обернулася для нього найбільшою ганьбою в житті

Історія починається як анекдот. Свекруха вирішила зробити із сина справжнього господаря, але не врахувала одного нюансу. А саме — юридичних прав на житло.

У замковій шпарині щось неприємно хрустіло з металевим скреготом, ніби механізм жував пісок. Жанна насупилася, витягла ключ, дмухнула на борідку й сунула назад. Але важкі двері не піддавалися.

Це були хороші броньовані двері, встановлені два роки тому на премію. Цю нагороду Жанна вигризала у відділі продажів зубами й постійними перепрацюваннями. «Ромо!» — гукнула вона, натиснувши на кнопку дзвінка.

«Ромо, у мене ключ не провертається», — голосно сказала дівчина. По той бік панувала щільна, ватяна тиша. Але Жанна точно знала, що вдома хтось є.

Вона натиснула на дзвінок ще раз, довго й наполегливо. Нарешті клацнув замок, і двері прочинилися на ланцюжок. У щілині, що утворилася, з’явилося обличчя Романа.

Воно було незвичне, м’яке, трохи сонне після віддаленої роботи. Водночас обличчя здавалося якимось чужим, насупленим, з бігаючими очима. «Ти чого зачинився?» — спитала Жанна й спробувала штовхнути двері, але ланцюжок натягнувся струною.

«Впускай, сумки важкі», — обурилася вона. «Жанно, нам треба поговорити», — голос чоловіка тремтів, але він явно намагався надати йому баритональної твердості. «Прямо тут, у коридорі», — додав він.

«Ти з глузду з’їхав?» — Жанна поставила пакети з продуктами на брудний кахель під’їзду. «Який коридор? Негайно відчиняй!»

«Ні, мама сказала, що поки ми не встановимо нові правила, ти додому не зайдеш». Жанна на мить завмерла. У скронях стукало, але не від страху, а від гарячої, злої хвилі впізнавання.

«Мама сказала…» — луною пронеслося в її голові. …