Незавершена справа: чому покійний батько попросив доньку повернутися на цвинтар

— Дивлюся.

Він помовчав.

— Лорка, якщо щось станеться, знай: я тебе люблю, і все, що я роблю — заради тебе. Ти розумієш?

— Що значить «якщо щось станеться»? Ти себе погано почуваєш?

— Нормально почуваюся, просто кажу.

Вона вирішила тоді, що це вік.

Що він мислить про смерть так, як мислять про неї всі немолоді люди, які втратили близьких. Що йому самотньо. Пообіцяла їздити частіше, і перший час їздила, а потім життя затягнуло: робота, діти в школі, Дмитро, і вона стала з’являтися рідше. Дзвонила, звісно, але дзвінки — це не те.

Тепер стояла біля його труни і думала, що востаннє бачила його три тижні тому, що він на прощання сказав їй «Бережи себе, Лорка» таким тоном, якому вона не надала значення. Біля Дмитра стояла його мати, Валентина Сергіївна, в чорному пальті, з незмінно прямою спиною. На всіх офіційних заходах у неї було одне й те саме вираз — співчутливий і водночас трохи відсторонений, наче все, що відбувається, стосується її лише постольку-поскільки.

Вона приїхала сама, без запрошення. Лариса не думала її кликати, знаючи, що батько Валентину не жалував. Не говорив нічого конкретного, але коли та з’являлася на рідкісних сімейних обідах, він ставав мовчазнішим зазвичай і першим вставав із-за столу. Лариса думала: просто різні люди, невідповідність характерів.

Тепер Валентина стояла біля труни з видом випадкової знайомої, і чомусь саме це, її присутність там, де вона не мала бути, зачепило Ларису. Як скалочка, яку не відразу відчуваєш, але яка є. Труну опустили, земля глухо вдарила по кришці.

Лариса стояла прямо, вона вміла триматися прямо, і відчувала тільки цей звук. У квартиру вона прийшла через три дні. Одна, як і хотіла. Дмитро запропонував поїхати разом.

«Тобі не треба робити це одній, я допоможу розібрати речі». Вона відповіла, що хоче побути там сама. Він подивився на неї секунду, не довше, і погодився.

Занадто легко погодився. Вона зловила себе на цій думці і відразу відкинула. Людина поважає її бажання побути наодинці, у чому тут дивного?

Але думка лишилася десь на краю. Двері вона відчинила своїм ключем — він був у неї з тих пір, як батько залишився сам, на всяк випадок. Увійшла.

Зупинилася в передпокої. Тиша в пустій квартирі особлива. Не просто відсутність звуку, а щось живе, що заповнює простір замість людини, яка тут жила.

Тиша, яка пам’ятає голоси. Лариса повільно пройшла в кімнату. Зупинилася біля вікна.

Сіре небо, двір, дерево, яке вона бачила звідси сто разів. На письмовому столі лежали папери. Акуратно, як він завжди розкладав — стопками, за темами.

Поруч склянка з олівцями. Один був обгризений на кінці. Батько гриз олівці, коли думав.

Це була його звичка, яку він у собі сам не помічав. Вона помічала завжди. Вона взяла той олівець.

Потримала. Поклала назад. На стінах фотографії.

Всі знайомі до болю, але зараз вона дивилася на них інакше. Ось вони з мамою на морі. Ларисі років вісім.

Мама тримає її за руку і сміється, закидаючи голову. Мама сміялася саме так: щиро, усім обличчям, не думаючи, як це виглядає. Наталя Громова.

Жива, молода, з темним волоссям, яке тріпає вітер. Померла від інсульту. Вранці.

Одна вдома. Батько знайшов її, коли повернувся з магазину. Лариса відвела погляд.

Вона прийшла сюди працювати, а не стояти. Відкрила шафу в передпокої. Запах вдарив одразу.

І саме він, неможливий, невідновний, який піде через кілька тижнів разом з останніми молекулами його присутності в цьому просторі, зламав те, що вона стримувала з дня похорону. Не сльози. Спочатку просто гострий біль десь під грудиною, фізичний, майже реальний.

Вона вдихнула повільно. Видихнула. Взяла темно-сіру куртку, осінню, ту саму, яку він носив щороку з вересня по листопад, в якій зустрічав її колись на вокзалі давно, коли вона приїжджала з курсу в столиці після літніх навчань.

Він стояв біля виходу з поїзда, невисокий, трохи зігнутий, у цій куртці, з недолугим букетом гвоздик, який він купив явно у випадкового продавця.

«Папо, навіщо ти купив гвоздики?»

«Інших не було».

Він завжди брав те, що було, ніколи не шукав кращого варіанта, коли можна було взяти хороше й іти додому.

Вона притисла куртку до обличчя. І от тоді листок вислизнув із внутрішньої кишені. Вона сиділа на підлозі з запискою в руках і намагалася думати.

Перша думка: це стара записка. Він написав її давно, коли думав про смерть, а він думав про неї після маминого відходу.

Написав і забув у кишені. Це пояснило б усе. Але дата на звороті.

Почерк твердий, не тремтячий. За день до смерті. Вона перечитала.

«Все пройшло за планом». Який план? Який план може бути в померлої людини? Друга думка: хтось підклав.

Хтось знав, що вона прийде в цю квартиру, і підклав записку. Це було абсурдно, але не більш абсурдно, ніж сама записка. Третя думка.

Та, яку вона не хотіла думати, була тихою і рівною. Як голос, що каже очевидне, поки ти відволікаєшся на інше. А що, якщо він живий? Ні.

Вона була на похороні. Бачила його лице. Бачила труну.

Бачила, як опускали в землю. Але труна була зачинена. Їй пояснили, що так краще.

Кілька днів минуло. Серцева недостатність. І так буває.

Вона не сперечалася. Не хотіла сперечатися. Хотіла, щоб усе скінчилося.

Вона так довго сиділа, що затекли ноги. Піднялася. Поклала записку у потайну кишеню сумки.

Той внутрішній, на блискавці, про який знала тільки вона сама. Оглянулась навколо. Навіщо? У квартирі нікого не було.

Лише тиша. Вночі вона не спала. Дмитро лежав поруч і дихав рівно.

Він засинав швидко, без видимих зусиль. І це раніше інколи її дратувало. Вона могла лежати з відкритими очима годину чи дві, а він укладався і через п’ять хвилин уже був недосяжний.

Зараз вона була рада цьому. Не треба відповідати на питання. Можна просто лежати і думати.

Вона думала про батька. Не про записку поки що. Про нього самого.

Про ті моменти, які тепер у темряві спливали по-іншому, немов хтоось перевертає фотографії і показує зворотний бік. Півроку тому він поставив нові засуви на двері. Подзвонив і сказав:

«Приїдь, візьми новий ключ».

Вона приїхала, спитала навіщо. Він відповів коротко:

«Старі барахлили».

Вона не стала уточнювати. Два місяці тому.

Телефонний дзвінок о пів на одинадцяту вечора.

«Лорка, ти одна?»

«З Дмитром. Що трапилось?»