Нова дружина наполягла, щоб хлопчика залишили за дверима, і батько надто пізно зрозумів ціну цього рішення….

А вранці Олег непомітно сховав його до свого робочого портфеля. Він зрозумів: син більше не малює дім таким, яким він є.

Він малює дім таким, яким мріє його бачити. Після цього Марина стала обережнішою. При Олегові вона більше не підвищувала на Даню голосу, але її роздратування нікуди не зникло.

Усе селище вже знало, що сталося тієї ночі. Люди нічого не казали Олегові в обличчя, але він постійно відчував на собі погляди: у магазині, на автобусній зупинці, на роботі.

Щоразу йому здавалося, що всі думають одне й те саме. Це той самий батько. І найстрашнішим було те, що вони мали рацію.

Навесні Олег сам поїхав на лісовий кордон. Без приводу. Просто не зміг більше жити, не подякувавши людям, які врятували сина.

Галина саме розвішувала білизну. Побачивши його, вона одразу зрозуміла, навіщо він приїхав.

— Заходьте.

Він довго не наважувався почати розмову. Потім поклав на стіл невеликий згорток.

— Це вам.

— Не треба.

— Прошу.

Там були добрий чай, цукор, тепла хустка й нові чоботи для Віктора.

Галина подивилася на згорток. Потім спокійно сказала:

— Ми рятували дитину не за це.

— Я знаю. — Він тяжко зітхнув. — Дякую.

— Пізно дякувати.

Олег опустив голову.

— Я винен.

— Так. — Вона відповіла так спокійно, що йому стало ще важче. — Але якщо ви справді це зрозуміли… — Вона вперше подивилася йому просто в очі.

— Тоді зробіть так, щоб хлопчикові більше ніколи не довелося сумніватися, люблять його чи ні. Іншого способу спокутувати таке не існує.

Олег мовчки кивнув.

Перед відходом Віктор виніс із кімнати невеликий мідний медальйон на потертому шкіряному шнурку.

— Це знайшли біля Дані.

Олег здивувався.

— Наш?

— Не знаю.

— Він ніколи такого не носив.

Медальйон був старий, дуже старий, без оздоб.

Лише на кришці виднівся ледь помітний малюнок. Ніби маленька зірка.

— Він лежав у снігу поруч із тим місцем, де Барс його знайшов, — сказав Віктор.

— Може, він чийсь?

— Може.

Олег хотів відмовитися. Але Віктор однаково вклав медальйон йому в долоню.

— Залиште поки що в себе. Раптом колись господар знайдеться.

Удома Олег показав знахідку Дані.

— Це твоє?

Хлопчик довго розглядав медальйон. Потім тихо сказав:

— Ні.

— Може, бачив раніше?

Він похитав головою. Олег відкрив кришку. Усередині виявилося порожньо.

Але під склом із внутрішнього боку виднілася крихітна вицвіла фотографія. Настільки стара, що обличчя майже неможливо було розгледіти. Здавалося, там стояли жінка й маленький хлопчик.

Більше нічого. Жодних написів. Жодних ініціалів.

— Дивно.

— Тату.

— Що?

— Це він мене привів.

Олег усміхнувся.

— Хто?

— Дядько з вогником.

Усмішка зникла.

— Який дядько?

— Він мене кликав.

Батько відчув неприємний холодок.

— Ти ж казав, що заблукав.

— Я й заблукав, а потім побачив світло.

— То був Віктор із ліхтарем.

Даня повільно похитав головою.

— Ні. У нього було інше світло. Менше.

— І воно було далеко. А потім зникло.

Олег нічого не відповів.

Він вирішив, що це дитячі спогади, змішані з гарячкою і страхом. Але ввечері, коли Даня вже спав, він знову відкрив медальйон. Фотографія була майже стерта.

І все ж йому раптом здалося, що обличчя жінки напрочуд нагадує покійну дружину. Він різко відсмикнув руку.

— Дурниці, — прошепотів він. — Не може бути.

Це просто гра уяви. Життя поступово пішло далі. Минали роки…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇