Свекор одружився з молодою дівчиною, і невдовзі в домі почали відбуватися дивні речі

— Ти хоч розумієш, що він зробив? — Дмитро стояв посеред кухні з таким обличчям, ніби щойно повернувся не з нотаріальної контори, а з похорону. — Він одружився. Розумієш? Одружився.

Марина повільно поставила чашку на стіл. Чай у ній давно вистиг, на поверхні плавав тонкий світлий кружечок лимона. За вікном мрячив дощ, по шибці тяглися каламутні доріжки, а в квартирі пахло мокрими куртками, ліками від тиску і вчорашньою гречкою, яку так ніхто й не доїв.

— З ким? — спитала вона, хоча вже знала: нічого доброго в цьому запитанні не буде.

Дмитро коротко, зло всміхнувся.

— З дівчиськом. Їй вісімнадцять.

Марина завмерла. Рука, що вже потягнулася до рушника, зависла в повітрі.

— Що значить — вісімнадцять?

— Те й значить. Вісімнадцять років. Пів року тому школу закінчила, мабуть. Звуть Аня. Анна, якщо офіційно. Тепер вона Анна Коваленко. Дружина мого батька.

Він вимовив слово «дружина» так, ніби виплюнув щось гірке.

На плиті тихо клацнула конфорка. Марина не відразу зрозуміла, що каструля з супом почала википати. Вона кинулася до плити, вимкнула газ, відсунула каструлю. Руки чомусь стали ватяні. Ложка випала з пальців і голосно вдарилася об кахель.

— Діма, може… — Вона обернулася. — Може, ти щось не так зрозумів?

— Я бачив свідоцтво.

Він дістав із внутрішньої кишені куртки складений папір, але не розгорнув, а стиснув так, що той захрустів.

— Нотаріус сказав, що батько тепер має намір внести зміни до заповіту. І довіреність оформити. На неї. На цю… Аню.

— Довіреність на що?

— На дім. На рахунки. На все, чим він володіє.

У кухні стало тісно. Марина раптом виразно почула, як у дитячій рипнуло ліжко: їхній десятирічний син Артем перевернувся уві сні. У коридорі капала із парасолі вода. На холодильнику висіла стара фотографія: Дмитро з батьком на риболовлі, обидва в гумових чоботях, сміються. Віктор Петрович тоді був ще міцний, засмаглий, із густими бровами й руками, якими міг полагодити все — від дверної завіси до чужого життя.

Після смерті дружини він здав. Не відразу, не різко. Спершу став забувати, куди поклав окуляри. Потім плутав дати. Потім одного разу зателефонував Марині вночі й сказав, що в домі хтось ходить, хоча дім був замкнений зсередини. Дмитро тоді примчав, знайшов батька в коридорі з молотком у руці. Віктор Петрович дивився на темні двері комірчини й шепотів:

— Вона там. Я чув, як вона плаче.

Комірчина була порожня.

Після цього почалися лікарі, пігулки, розмови з неврологом, нескінченні спроби переконати старого не залишатися самому у великому приватному будинку. Віктор Петрович опирався з упертістю людини, якій життя залишило тільки стіни й пам’ять.

— Я свій дім нікому не віддам, — повторював він. — І в квартиру до вас не поїду. Я не мішок картоплі.

Марині його було шкода. Дмитро злився. А потім у домі з’явилася Аня.

Спершу вона приходила як помічниця: прибрати, приготувати, сходити в аптеку. Її начебто порадила сусідка, тітка Ліда, яка тримала маленький кіоск на зупинці й знала всіх у окрузі. Аня була тиха, худенька, з довгою косою й очима людини, яка постійно чекає удару. Вона не фарбувалася, носила стару сіру куртку, а коли Марина вперше побачила її у свекра, та так злякалася, що ледь не впустила пакет із хлібом.

— Я до Віктора Петровича, — поспішно сказала вона. — Він сам просив.

— Та я не проти, — відповіла тоді Марина. — Ви проходьте.

Віктор Петрович сидів на кухні, їв борщ і був уперше за довгий час майже спокійний.

— Ось, — сказав він, показуючи ложкою на Аню. — Дівка тямуща. Не те що ваші ці соцпрацівниці, які в телефон дивляться. Ця слухає.

Марина тоді не надала цьому значення. Подумала: добре, якщо поруч із ним буде хтось уважний. Дмитро скривився, але теж промовчав.

Тепер це мовчання здавалося злочинною безпечністю.

— Ми поїдемо до нього, — сказав він.

— Зараз?