Олександру вважають недосвідченою стажеркою, але готують для неї щедру пропозицію та керівну посаду

Раніше гроші витікали через три фірми, тепер за них ремонтували дахи, купували котли, платили людям. Комплекс оживав.

— Які ж ви молодці, — сказала я. — Усе це зробили ви.

Максим зніяковіло похитав головою.

— Без вас ми б не впоралися. Ви нас урятували. Якби ви тоді не підписали документи, не зібрали докази — страшно подумати, де б ми опинилися.

Михайло Петрович кивнув. Я подивилася вниз: робітники розчищали зарослі алеї, фарбували альтанки. Тиждень, упродовж якого доводилося вислуховувати образи, дався мені важко. Але проникнути всередину схеми й захистити цих людей можна було лише так.

— Я виконала свою роботу, — відповіла я. — Людям, які міряють інших дипломами й посадами, не можна довіряти рішення про чуже майбутнє.

Михайло Петрович глянув на нас, хмикнув і раптом згадав про термінові справи в котельні. Коли за ним зачинилися двері, Максим трохи помовчав.

— Олександро, дозвольте запитати? За той тиждень ви розповідали про дев’ять класів, коледж, роботу касиркою… Щось із цього було правдою?

Я всміхнулася.

— Ім’я.

Він розсміявся і, здається, вперше при мені розгубився.

Через кілька місяців я допізна затрималася в офісі холдингу. На екрані відкрилися свіжі показники «Вербової пристані»: вперше після багаторічних збитків квартал завершився прибутком.

На той час кожного з чотирьох — Левицьку, Ткача, Коваля й Руднєва — вже засудили до реального строку. Їхні квартири, автомобілі, коштовності пішли на відшкодування збитків. Оксана Романівна, яка звикла дивитися звисока й обзивати людей недоуками, тепер сама рахувала за ґратами копійки.

Погасивши екран, я стала біля вікна. Вечірнє місто було всіяне тисячами осяяних вікон, за якими люди працювали, виховували дітей і дбали про інших. Перевірка «Вербової пристані» показала мені, з якою легкістю заради грошей розтоптують чужі життя і як відмовляють у повазі тим, у кого немає потрібного документа про освіту. І все ж я знала: настає час, коли в таких людей не залишається нічого. Повернення бумеранга неминуче.

— Олександро.

У дверях з’явився Коваленко з товстою текою.

— Приніс наступну перевірку, — продовжив Володимир Григорович. — Кажуть, завдання буде складнішим.

— Розберемося, — відповіла я, беручи теку. — Хто тепер від нас ховається?

На обличчі Володимира Григоровича з’явилася ледь помітна усмішка. Телефон на столі озвався вібрацією — надійшло повідомлення від Максима: «Приїду в п’ятницю. Той самий ресторан». Я теж усміхнулася; відповідь надрукувала одразу. Адвокат удавав, що нічого не помітив, старанно дивлячись у вікно.

Я розгорнула теку. На мене чекала нова робота. А в п’ятницю — той самий ресторан.