Дівчина з дитбудинку купила старе кафе, з якого всі сміялися, і вже за місяць змусила колишнього власника замовкнути

— Назаре Остаповичу, ви усвідомлюєте, що цей папірець не жартівливий? — Роман Павлович таки підвів очі від договору. — Після підпису угода матиме повну силу. Приміщення, обладнання, залишки майна — усе перейде покупцеві.

Назар глянув на юриста з лінивим подивом, ніби дорослій людині раптом довелося пояснювати надто очевидну річ дитині.

— Романе Павловичу, ну не починайте. Це кафе пів року тягнуло з мене по сорок тисяч щомісяця. Я навіть жодного разу туди нормально не заїхав. Батько колись купив — сам уже не пам’ятає навіщо. Нехай хоч так зникне з балансу.

Він поправив манжету, застебнув ґудзик і всміхнувся кутиком губ.

— На рахунку цієї компанії, до речі, що лишилося?

— Практично нічого.

— От бачите. Багатство століття.

Роман Павлович не всміхнувся. Він поклав перед ним останню сторінку, вказав на рядок для підпису. Назар підписав швидко, навіть не дивлячись на текст. Ручка ковзнула по паперу з тією легкістю, з якою він зазвичай залишав автографи на квитанціях у дорогих ресторанах.

— Хто взагалі знайшовся? — спитав він, забираючи свій примірник. Склав договір криво, недбало засунув у внутрішню кишеню піджака. — Ви казали, якась дівчина прийшла?

— Молода, — відповів юрист. — Гроші принесла готівкою. Рівно тисячу. У конверті.

Назар розсміявся відразу — відкрито, голосно, відкинувши голову, ніби йому розповіли вдалий жарт на нудній зустрічі.

— У конверті? Серйозно? Вона хоч зрозуміла, що бере?

— Я пояснив. Район непрохідний, кафе давно зачинене, обладнання старе. Боргів немає, але й прибутку чекати нізвідки. Вона слухала уважно.

— І все одно?

— І все одно.

Назар похитав головою з виглядом людини, якій життя несподівано підкинуло безкоштовний анекдот.

— Ну що ж. Удачі їй.

Він вийшов у коридор, продовжуючи посміюватися вже тихіше, собі під ніс. Роман Павлович дочекався, поки кроки за дверима розчиняться, потім повільно зняв окуляри. Лише тоді він дозволив собі всміхнутися — не вголос, не широко, а майже непомітно, вниз, у темну поверхню столу…