Вовчиця 3 ночі приходила до однієї могили й розривала землю. Лісник не витримав і прийшов

На третю ніч після похорону вовчиця знову вийшла до старого кладовища і знову лягла грудьми на пухку землю біля однієї й тієї самої могили. Не біля сусідньої, не на самій кромці лісу, не там, де земля просіла від дощів і коріння. Вона прийшла саме туди, де ще не встигли осісти вінки, де свіжий пагорб темнів сирою глиною, де на дерев’яному хресті висіла мокра від нічної вогкості хустка.

Богдан побачив її ще від хвіртки. Спершу в темряві це скидалося на великого собаку. Сіра спина, низько опущена голова, швидкі рухи лап.

Але потім вона підвела морду, і в косому промені ліхтаря блиснули жовті очі. Не перелякані, не злі — вперті. Вона рила не середину пагорба, як рив би падальник, не лізла до вінків, не тягнула зубами стрічки.

Вона била лапами в один край, ближче до старої модрини, потім різко завмирала й притискала вухо до землі. Слухала. Знову рила.

Знову завмирала. У неї вже була здерта шерсть на передніх лапах, на грудках глини темніла кров. Богдан стояв нерухомо й відчував, як у ньому підіймається така важка злість, що аж руки німіли.

У цій землі лежала його мати. Три дні тому вони поховали її тут, на самому краю кладовища, де вона сама просила. Не біля церкви, не посеред старих огорож, а біля лісу, поруч із модриною, звідки було видно темну смугу лісу й далекий просвіт над болотом.

Богдан тоді ще подумав, що це погане місце, надто близько до звіриних стежок, надто відкрите, надто сире. Мати тільки тихо сказала: «Там інший вітер. Я його все життя чула».

Він не сперечався. Уже було запізно сперечатися. А тепер вовчиця розривала саме цей край могили.

Богдан стиснув держак лопати так, що в долоню вп’ялася стара скалка. Рушницю він теж узяв, але залишив біля хвіртки, прихиливши до штахетника. Чому залишив, він і сам не зміг би пояснити.

Може, тому, що йти до могили матері зі зброєю в руках здавалося чимось зовсім уже гидким. Може, тому, що він не вірив, ніби вовк вийде на свіжу людську землю заради мерця. А може, тому, що за першу й другу ніч йому вже встигли наговорити стільки, що він перестав довіряти чужим словам.

Уперше вовчицю помітив сторож Павлович. Він зранку прийшов до Богдана в лісництво з перекошеним обличчям і сказав, що вночі на кладовищі хтось гарчав і рив біля свіжої могили. Удруге її бачила Марина з крайньої хати.

Та взагалі перехрестилася й заявила, що це лихий знак і що звіра треба пристрелити до світанку. До обіду вже пів селища знало, що вовк ходить саме до могили Лідії Степанівни. Одні казали, що звір відчуває смерть.

Інші — що в лісі голодно. Треті — що на краю кладовища не можна було ховати. Богдан нікого не слухав.

Удень він сам приходив сюди, стояв над могилою і бачив тільки неглибокі подряпини збоку, ніби хтось не рвав землю, а намагався дістатися до чогось під нею з одного краю. Він помітив іще одну дивину. Сліди вовчиці були тільки з одного боку.

Вона не кружляла, не нюхала весь пагорб, не шукала, де зручніше. Вона знала точку й била саме туди. Це дратувало найдужче.

Тепер, побачивши її втретє, Богдан уже не міг змусити себе чекати до ранку. Він ступив уперед.

— Геть!

Вовчиця різко повернула голову…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇