Останнє послання: таємниця записки, знайденої в лікарняному коридорі
— Краще б ти продала свою пекарню, — звично бурчав чоловік, роблячи їй чергову ін’єкцію від рідкісної форми алергії. — Зараз це нерентабельно, кажу тобі як фінансовий консультант.
— Та перестань, — усміхнулась Аліса. — Ти ж прекрасно знаєш, моя пекарня нас годує.
— Формально вона взагалі наша, — зауважив Андрій. — Ти ж не була проти оформити це так?
— Андрійку, ну все моє — це твоє, — широко посміхнулась Аліса. — Ми ж сім’я.
— Ну так, — він хутко доторкнувся до її щоки. — Всё, я побіг, полежи трохи.
Андрій вибіг зі спальні і грюкнув дверима квартири. Аліса на мить прикрила очі, а потім рішуче сіла на ліжко. Лежати не було коли, треба поспішати, клієнти не чекають.
А їй доводилося працювати вдень і вночі, щоб усе встигнути. Попри явний талант і професіоналізм, доводилося конкурувати з численними кондитерами, які готували десерти вдома. У таких умовах виживати маленькій пекарні було непросто.
На перший погляд у їхньому житті з чоловіком теж усе було безхмарно. Сім років шлюбу, шестирічна донька — розумна, здорова дівчинка. Аліса боялася, що Яні передасться її рідкісна форма алергії, але поки що ніяких проявів не було.
Аліса ж горіла своєю справою. Вона натхненно вигадувала нові рецепти й легко створювала справжні шедеври. Правда, Андрій усе ще вважав, що це несерйозно.
Коли три роки тому чоловік погодився бути поручителем по кредиту на відкриття невеличкої пекарні в спальному районі, він наполіг, щоб бізнес оформили з одним незвичним умовленням. У випадку смерті одного співвласника другий отримував його частку й страховку. У Аліси була хіба що машина, щоб розвозити великі замовлення, та квартира, де вони жили. Але вона не хвилювалася. Була впевнена, що заміжня за кам’яною стіною.
Правда, іноді її таки відвідували невеликі сумніви. Наприклад, рік тому, коли Андрій уперше почав поводитися надто нервово, вона знайшла серед його паперів боргову розписку. Витягла її, сховала, не бажаючи дивитися правді в очі.
Алісі легко вдалося переконати себе, що чоловік збився з дороги лиш раз. Адже він такий розумний, винахідливий. Вона потерла місце уколу.
У голові й у всьому тілі відчувалася неприємна слабкість. Алергія мала сезонний характер. Доводилося колоти дорогий і рідкісний препарат.
Чоловік ж жартував, що за роки життя з нею став справжнім медбратом. Взагалі Андрій родом із медичної сім’ї, але пішов не стопами батьків. Зате мав багато знайомих медпрацівників — колишніх студентів мами.
Він загалом був людиною комунікабельною, на відміну від Аліси, яка хоч і була привітна, людей до себе підпускала неохоче.
— Олю, що в нас сьогодні? — господиня пекарні зайшла всередину і спробувала безтурботно посміхнутися своїй єдиній працівниці та найкращій подрузі по сумісництву. — Щось Андрій мені укол невдало зробив. Голова кружиться, та якось бракує повітря.
— Та нічого, пройде. Я і сама як ватянка, знаєш, — махнула рукою Оля. — Замовлень мало. Я взагалі хотіла відпроситися.
— Ладно, іди, думаю, впораюсь. — Аліса намагалася виглядати впевненою.
— Точно? — поцікавилася Оля. — А то можу й залишитися, але, розумієш, у мене побачення.
— Та йди вже, — слабо усміхнулась господиня. — У вихідні в нас велике замовлення, доведеться працювати до ночі. Тож рахуй це вільний час авансом за понаднормові.
Подруга виринула з дверей, а Аліса раптом відчула, як нудота підступає все сильніше. З останніх сил вона потягла до себе олівець і пергамент для кондитерських виробів, відірвала клаптик і почала щось царапати на ньому. Потім осіла на підлогу, стискуючи в кулаці скомкану папірець.
— Аліс, я тут забула… — просунулася в двері голова Ольги, і вона відразу зрозуміла, що з господинею щось не те.
Ольга кинулася до Аліси, але та не дихала. У істериці вона почала телефонувати. Спочатку в швидку, потім Андрію. Він приїхав уже після того, як дружину забрали.
Лікарі забрали жінку, але без великого ентузіазму. У машини вони проводили реанімаційні заходи, але здавалося, що безуспішно. У приймальне відділення каталку везли вже з накритим тілом.
— Пустіть мене! — бився Андрій у руках охоронця в приймальному відділенні. — Сергію! Лікаря покличте! Хай хоч когось!
— Що в вас тут? — невдоволене обличчя чергового вигнулося з кабінету. — О, привіт, Андрію! Ти чого тут буянить?
