Перед поїздкою до Дубая я побачила, як чоловік нишком сховав підозрілий пакунок серед моїх речей

Викинути коробку було не можна. Камери вкривали весь термінал, і запис, на якому Оксана позбувається підозрілого предмета, легко дозволив би Богдану перекласти на неї провину. Він міг заявити, що дружина злякалася викриття власного вантажу. Отже, пакунок мав залишитися в полі спостереження й опинитися поруч із тими, хто задумав злочин.

На сусідньому кріслі лежала темна дорога сумка Яни. Секретарка пішла по чай без нічого, певна, що дружина начальника покірно нагляне за речами. Саме ця самовпевненість і дала Оксані єдиний шанс. Вона уважно оглянула залу: хтось дрімав, хтось стежив за табло, більшість людей дивилися в телефони або розмовляли між собою.

Не роблячи різких рухів, Оксана присунула сумку так, ніби сплутала її зі своєю. Вона розстебнула основне відділення, опустила коробку під гаманець, косметичку та інші речі, а потім пальцями вирівняла підкладку. Пакунок не випинався й не змінював зовнішньої форми сумки. За кілька секунд блискавка була закрита, а сумка повернулася точно на попереднє місце.

Лише після цього Оксана знову взялася за власну валізу. Вона склала одяг, замкнула замок і витерла вологі долоні серветкою. Серце й далі калатало, але в люстерку, яке вона дістала із сумочки, відбивалося спокійне обличчя доглянутої жінки, що чекає на рейс. Ні страху, ні розгубленості стороння людина на ньому не помітила б.

Їй довелося кілька разів повільно вдихнути, перш ніж тремтіння в пальцях повністю вщухло. Будь-який метушливий рух міг привернути увагу камер або випадкових пасажирів, тому Оксана навмисне повернула на стіл кожну річ у попереднє положення. Вона ще не знала, як працівники оцінять її вчинок, якщо побачать запис, але іншого способу вберегти себе не знаходила. Головне полягало в тому, що пакунок не зник, не був знищений і залишався поруч з учасниками задуму.

Удалині з’явилися Богдан і Яна. Вони йшли поруч, тихо сміялися, і ця близькість тепер викликала в Оксани не ревнощі, а відразу. Чоловік ніс два паперові стаканчики, поставив один перед дружиною й сів так близько, щоб обійняти її за плечі. Від його награного лагідного жесту хотілося відсахнутися, однак вона залишилася нерухомою.

— Твій чай, люба. Випий, перед польотом стане легше, — м’яко промовив він і відразу подивився на валізу. — Ти ж не відкривала її, поки нас не було?

— Лише оглянула зовні, — відповіла Оксана тією самою лагідною інтонацією. — Усе в повному порядку. Можеш не сумніватися: сьогоднішній день змінить життя кожного з нас. Таку відпустку ти пам’ятатимеш до самого кінця.

Богдан розсміявся, сприйнявши ці слова за радісне очікування поїздки. Яна підняла свою сумку й повісила на плече, не помітивши додаткової ваги. Вона була надто зайнята телефоном і майбутньою перемогою, щоб до чогось дослухатися.

— Час іти, реєстрація скоро закінчиться, — нагадав Богдан.

Він узяв обидві валізи, Яна рушила слідом, а Оксана випросталася й пішла поруч. Наприкінці довгого освітленого коридору була зона огляду з рентгенівськими апаратами та працівниками служби безпеки. Кожен крок наближав трьох до розв’язки, сенс якої поки розуміла лише одна Оксана…