Несподіваний фінал одного спільного походу до торгового центру

— І довго ти ще збираєшся жувати цей сухар, Віро?

Голос Галини Валеріївни пролунав над кухонним столом гучно й вимогливо, мов гудок теплохода, що заблукав у тумані. Віра повільно відвела чашку з кавою від обличчя, проковтнула шматочок підсушеного хліба й подивилася на свекруху.

Галина Валеріївна нависала над стільницею у своєму найкращому бордовому жакеті, фактура якого нагадувала оббивку крісел у старому провінційному театрі. На її голові височіла свіжа зачіска, зафіксована такою кількістю лаку, що волосся, певно, витримало б пряме влучання метеорита.

— Доброго ранку, Галино Валеріївно, — спокійно промовила Віра. — Сухар я жуватиму ще дві хвилини, після чого мені треба їхати до майстерні. Ви чогось хотіли?

Свекруха театрально притисла руки до пишних грудей. Золоті каблучки на її пальцях дзенькнули одна об одну.

— Три тижні лишилося до ювілею, а в мене плечі голі. Я вчора пів вечора Антоші пояснювала, що жінка мого статусу не може зустрічати гостей у кафе в тому самому затертому драпі, в якому ходить по хліб.

У кутку кухні, за укриттям із розкритого ноутбука, виявився Антон. Він сидів, втягнувши голову в плечі, і з величезним захватом дивився в екран, де, судячи з відбиття у вікні, не відбувалося взагалі нічого. Його хребет у присутності матері завжди набував структурної цілісності перевареної локшини.

— Мамо, ну ми ж наче домовлялися. Нащо ти зранку? — пискнув Антон, але тут же стулив рота під важким поглядом матері.

— Ми домовилися, що твоя дружина, як людина з машиною і цим бонусним поверненням за преміальною карткою, звозить мене сьогодні до торгового центру, — відрізала Галина.

Вона знову перевела приціл на Віру…