Події, що передували від’їзду: складна ситуація в родині
— заперечив Олексій. — Нам сказали, що шансів нема. Навіщо мучити її, возити кудись? Вона ж по дорозі помре. Бачите, вона навіть не ходить.
— Я все бачу. І вважаю, що діагноз був встановлений неправильно. І я не питаю у вас дозволу. Ваша дружина цілком може розпоряджатися власним життям, — відповів лікар.
— Та ні, Льошо, нехай везе куди хоче, — прошептала йому на вухо коханка, і той погодився.
У лікарні ж дуже швидко виявилася шокуюча правда. У Світлани не було ніякого генетичного захворювання. Уся ж проблема полягала в тому, що в її крові накопичилася величезна концентрація небезпечних токсинів і сильнодіючих речовин. Тобто її давно й цілеспрямовано отруювали.
— І хто міг це зробити? — приголомшено прошепотіла Світлана. — І що зі мною буде?
— Вам потрібно підлікуватися, очистити кров, а потім, думаю, житимете далі, як і раніше, — відповів лікар. — Усе це, звісно, справа не швидка, але цілком досяжна.
У неї знову потекли сльози. Але цього разу від радості. Отже, вмирати не доведеться! Але де чоловік? Чому його немає? І головне, хто міг її отруювати? Вона ж досить рідко харчувалася поза домом. Думати про те, що її міг отруїти коханий, вона не могла. Хоча, якщо пригадати, останнім часом його поведінка вказувала на те, що їхня любов уже не така міцна. Світлана відганяла цю думку. Їй хотілося вірити, що бодай щось у її житті залишилося надійним.
Розпочалося лікування. Досить тривале. Спочатку Олексій її відвідував, потім перестав. І навіть по телефону говорив доволі холодно, зовсім не радів тому, що дружина, можливо, одужає. Набагато більше уваги вона отримувала від Віктора Петровича, того самого лікаря швидкої. Він часто заходив її відвідати.
Однак Світлана вірила чоловікові. Але саме до того моменту, як виписалася з лікарні. Бо виявилося, що за час її лікування Олексій за допомогою купленого нотаріуса встиг оголосити її недієздатною й продати квартиру. Світлані було нікуди йти.
Усе, що в неї залишилося — дім у селі, що дістався від бабусі. Але як там жити? Світлана, усе ще відчуваючи себе досить слабкою, поїхала в село без особливої надії на хороший результат. Вона була впевнена, що врешті решт їде туди доживати свої дні.
Приїхавши, вона почала потроху приводити в порядок своє житло й ділянку. І в якийсь момент відчула, що оживає. Молодий організм ніяк не хотів здаватися. А свіже повітря, проста їжа й посильна фізична праця стали його помічниками. Та найголовніше, звісно, — відсутність отруйних речовин. Тепер Світлана могла не боятися, що хтось підсуне їй щось шкідливе.
До того ж у неї тут знайомих особливо не було. Віктор Петрович зателефонував місцевій фельдшерці Галині Василівні, попросив приглядати за Світланою. І невдовзі жінки стали подругами. З часом Світлана познайомилася й з іншими сусідами. Поступово, спілкуючись із цими простими й доброзичливими людьми, вона забула про свої біди і зрозуміла, що найгірше позаду.
А найбільшою несподіванкою стало поява на порозі її хати Віктора Петровича. Він почав із звичайних запитань про стан здоров’я, але Світлана відчувала: у нього є й інший інтерес.
— Ви ж не за цим приїхали, правда?
