Подвійна гра: чому чоловік зблід, дізнавшись, у чиїх руках опинилася сукня

— запитала Агата, відчуваючи рішучість.

— Докази. Зразок того чаю, який їй дають. Свідчення самої Лізи, коли вона прийде до тями. І ваша готовність іти до кінця.

Агата кивнула. Усередині неї з’явилася не злість, не жага помсти, а ясне, холодне розуміння того, що повинно бути зроблено. Справедливість має восторжествувати, нехай навіть через стільки років.

У будинок вона повернулася під приводом примирення — покірна, зломлена, готова і далі виконувати роль прислуги. Надія Миколаївна прийняла це як належне, навіть не приховуючи тріумфуючої посмішки.

— Нарешті порозумнішала, — кинула вона, коли Агата мовчки взялася за швабру. — Давно б так. Знай своє місце, і всім буде спокійніше.

Агата кивала, погоджувалася, виконувала вказівки і спостерігала. Через три дні їй вдалося взяти зразок гущі з чайника, який свекруха не встигла помити після чергового настою для Лізи. Контейнер вона передала Олександру Григоровичу в домовленому місці, на зупинці маршрутки біля в’їзду в селище.

Результати аналізу з приватної лабораторії прийшли через тиждень: потужні психотропні препарати, які при тривалому застосуванні викликають втрату пам’яті, сплутаність свідомості і стійку залежність. Це була отрута, що повільно вбивала особистість.

— Тепер потрібно поговорити з нею, — сказав Олександр Григорович по телефону. — Посіяти сумніви. Без її свідчень справа розсиплеться в суді.

Проникнути в кімнату Лізи виявилося складніше, ніж Агата думала. Двері тепер були замкнені зсередини на засув, а ключ свекруха носила на шиї. Але вікно кабінету Леоніда виходило на суміжний балкон, і однієї ночі, коли чоловік поїхав на переговори до Запоріжжя, а свекруха заснула перед телевізором, Агата зважилася.

Вона перелізла через поручні, ризикуючи зірватися, і опинилася біля скляних дверей Лізиної кімнати. Зовиця сиділа на ліжку, втупившись у стіну порожніми очима. Побачивши Агату, вона забилася в куток, притиснувши коліна до грудей.

— Йди… — її голос зірвався на вереск. — Я бачу її… Вона тут… Вся в крові…

— Лізо, послухай мене, — Агата говорила тихо, але наполегливо, не рухаючись з місця. — Ти пам’ятаєш ляльку? Ганчір’яну, з відірваною рукою? І шпильку-метелика зі зламаним крилом?

Дівчина завмерла, і в її очах промайнуло щось живе, іскра впізнавання крізь пелену божевілля.

— Звідки ти знаєш?

— Я знайшла твою схованку. І газетні вирізки теж знайшла. Лізо, послухай мене уважно. Ти невинна. Ти нікого не вбивала. Тебе обманюють 12 років.

— Ні… — Ліза схопилася за голову, розгойдуючись з боку в бік. — Голова… У мене розколюється голова… Йди!

Агата хотіла сказати щось ще, але почула кроки на сходах. Вона ледве встигла перебратися назад на балкон кабінету і прикрити за собою двері. Пульс стукав у скронях так голосно, що, здавалося, його чути на весь будинок. Але головне було зроблено. Вона бачила, як по щоці Лізи скотилася сльоза. Десь глибоко всередині дівчина ще була жива.

Розв’язка настала через чотири дні, несподівано, як це зазвичай і буває з речами, які зріли роками. Леонід повернувся додому п’яним — пив з партнерами в автосервісі, відзначали якусь угоду. Впавши в крісло у вітальні, він раптом заплакав.

Агата завмерла в дверях кухні, не вірячи своїм очам. Здоровий, сильний чоловік ридав як маленька дитина, розмазуючи п’яні сльози по обличчю.

— Я більше не можу так жити, мамо! — бурмотів він, коли Надія Миколаївна підбігла до нього. — Не можу! Я підвів її, і Лізку підвів! Це все я, все моя вина! Я вбивця, а не вона!

— Замовкни! — свекруха затиснула йому рот долонею, з жахом озираючись на Агату. — Замовкни негайно! Ти п’яний!

Але було пізно. Нагорі рипнули двері, і на сходах з’явилася Ліза — бліда, розпатлана, з розширеними від жаху очима. Вона чула все.

— Що? Що ти сказав? — її голос був тихим, але в тиші будинку він пролунав оглушливо, як постріл. — Льоню, що ти сказав?