Повернулася на дачу і не впізнала свій будинок: як віддячив мешканець із темним минулим

— Через вантажну зону. Працював на кухні, допомагав розвантажувати продукти. Сховався у вантажівці, водій не помітив. Він їхав у Полтаву, висадив мене на околиці. Два дні йшов лісами, ховався. Бачив орієнтування по телевізору в придорожньому магазині. Мене шукають.

— Значить, я зараз везу у своїй машині розшукуваного злочинця.

— Так. — Денис опустив голову. — Вибачте. Я не мав вас вплутувати. Висадіть мене де завгодно. Я далі сам.

Але Олена не збавляла швидкість. Повз пропливали сосни, чорні силуети на тлі темно-синього неба. Десь попереду миготів жовтим вогником покажчик «Червоне, один кілометр».

— У мене дача в Червоному, — сказала вона раптом. — Туди я і їду. За документами.

— Зрозуміло.

— Там тихо. Сусіди далеко. Будинок порожній, я там майже не буваю.

Пауза.

— Ви про що? — тихо запитав Денис.

Олена перевела погляд на дорогу. Руки на кермі тремтіли.

— Я не знаю, про що. Напевно, я з’їхала з глузду. Але я не можу проїхати повз. Колись хтось повірив мені, коли ніхто не вірив. Мій батько. Він поставив на карту свою репутацію, посаду, все, щоб довести, що я не злодійка. Якби не він, я б сиділа. Або зламалася. Тому я знаю, як це — кричати правду в порожнечу.

— Олено Григорівно… — почав Денис, але вона перебила.

— Я відвезу вас на дачу. Сховаєтеся там, приведете себе до ладу.

— А я?

— Я знайду спосіб зв’язатися з цим свідком. Організую зустріч. Як належить, легально. У мене є знайомий адвокат. Він допоможе.

— Ви розумієте, на що йдете? Переховування — це стаття.

— Розумію. — Вона повернула кермо, з’їжджаючи з траси на путівець. — Але я все одно зроблю це.

— Чому?

Олена мовчала. Попереду показалися вогні села — рідкісні, тьмяні. Дорога стала вибоїстою, машину трясло на ковбанях.

— Тому що 18 років я живу на автопілоті, — промовила вона нарешті. — Робота, дім, діти на свята. Я не відчуваю нічого. Наче померла разом із чоловіком, тільки тіло забуло про це. А сьогодні… Сьогодні я вперше за всі ці роки відчуваю, що роблю щось важливе. Що моє життя має сенс. Нехай це божевілля. Але воно моє.

Денис мовчав. Дивився на неї довго, не відводячи погляду. Потім кивнув.

— Дякую, — хрипко вичавив він. — Я не забуду.

Машина звернула до похиленого паркану, за яким вгадувався силует будинку. Старого, дерев’яного, з мезоніном, колись пофарбованого в блакитне.

Будинку, який зберігав вісімнадцять років самотності. Будинку, який сьогодні мав отримати нових господарів. Але Олена раптом зрозуміла: вона не хоче продавати його. Зовсім не хоче. Фари згасли. Тиша накрила їх густо, як ковдра.

— Пішли, — сказала Олена і відкрила двері. — Часу мало.

Вони вийшли з машини. Нічне повітря було холодним, пахло сосновою хвоєю і вологою. Олена дістала з багажника ліхтар, клацнула вимикачем. Промінь світла вихопив ганок, облуплену фарбу на дверях, павутину в кутку.

Будинок зустрів їх тишею. Всередині пахло пилом, старим деревом і чимось ще — пам’яттю, напевно. Олена ввімкнула світло, тьмяна лампочка під стелею запалилася неохоче. Меблі стояли під чохлами, як привиди. На стінах — фотографії в рамках. Весілля вісімдесят дев’ятого року (вона в білій сукні, Григорій у костюмі), діти малюками на гойдалках, Григорій з вудкою на березі річки.

Денис зупинився, озираючись. Олена бачила, як він напружився, вторгнувшись у чуже життя, у чужий біль, у чужі спогади. Стояв ніяково, ніби боявся щось зачепити.

— Ходімо нагору, — сказала вона. — Покажу кімнату.

Вони піднялися скрипучими сходами на другий поверх. Колишня дитяча: шпалери з корабликами вицвіли до блідо-блакитного, але малюнок ще вгадувався. Ліжко, письмовий стіл, полиця з книжками. «Пригоди Тома Сойєра», «Острів скарбів», «Троє в човні, якщо не рахувати собаки». Роман читав їх у дитинстві, приїжджав на літо і зачитувався до ночі.

— Тут можете спати. — Олена відкрила шафу, дістала стопку одягу. — Речі чоловіка. Він був високим, як ви. Думаю, підійдуть.

Денис взяв светр — темно-синій, з косичками, старий, але цілий. Обережно, ніби це була реліквія.

— Так воно і було. Приміряйте, — кивнула Олена.

Він стягнув рвану куртку, брудну футболку. Під нею — худе, виснажене тіло, ребра проступали чітко. Синці на боках, старі, жовтуваті. Олена відвернулася. Денис натягнув светр. Сів майже ідеально. Він провів долонями по рукавах, і Олена побачила, як здригнулися його губи.

— Дякую, — прохрипів він.

Вони спустилися на кухню. Олена дістала термос із сумки, налила чай у дві кружки. Вони сіли навпроти один одного за старим столом, між ними — тьмяне світло лампи і мовчання.

— Чому ви зважилися?