Прибираючи материнську могилу, безпритульний сирота почув за спиною надривний плач

Назар напружився. Йому хотілося відштовхнути її руку, відгородитися від цих незрозумілих слів, але жінка раптом осіла. Коліна підігнулися, і вона впала на мокре листя, перш ніж він устиг щось зробити.

Дощ почався з окремих важких крапель. Вони стукали по широкому листю біля огорожі, темнили дорогу тканину пальта. Назар кілька митей дивився вниз, не рухаючись. Слово «синочку» все ще звучало в нього у вухах. Несподіванка була такою сильною, що навіть звична готовність діяти кудись зникла.

Потім він опустився поруч, намацав зап’ясток. Під пальцями часто бився пульс.

— Григоровичу! Сюди! Жінці зле!

Сторож іще не встиг відійти далеко. Він кинув цигарку й поспішив назад, незграбно орудуючи палицею.

— Ох ти… Серце, чи що? Підхоплюй під руки, я за ноги. У сторожку її, зараз хлине.

Удвох вони перенесли Олену під дах. Назар здивувався її легкості. Ззовні вона здавалася людиною сильною, майже незламною, а тепер лежала в них на руках безпорадно, і мокре пальто тягло вниз дужче, ніж вона сама.

Щойно зачинили дощані двері, дощ загуркотів суцільною стіною. У сторожці змішувалися запахи тютюну, сухої м’яти й воску. На продавленому тапчані було постелено чисту клаптикову ковдру. Назар обережно поклав незнайомку, а Павло Григорович заметушився біля вмивальника й подав вологий рушник.

— Лоба їй обітри. Може, непритомність. Душно було, та й місце таке… Люди сюди не від радості приходять.

Назар провів тканиною по її чолу, затримався біля скронь і відійшов до печі. Цегла гріла спину. Він склав руки на грудях і намагався повернути собі звичну настороженість. Допомогти людині — одне, вислуховувати незрозумілі слова — зовсім інше. Жінка отямиться, і все це, мабуть, якось поясниться.

Вії Олени здригнулися. Вона якийсь час розглядала темну стелю, дослухалася до дощу, потім знайшла очима Назара й спробувала сісти. Слабкість змусила її знову опуститися на подушку.

— Полежіть поки, — попросив сторож, присуваючи табурет із кухлем. — Води ось випийте. Не кваптеся.

Вона зробила ковток, не перестаючи дивитися на хлопця. Від цього погляду йому ставало дедалі неуютніше: у ньому змішалися надія, мука й таке недовірливе щастя, якого Назар ніяк не міг прийняти на свій рахунок.

— Головою не вдарилися? — спитав він грубіше, ніж збирався. — Лікаря вам треба? Чи до машини дійдете? Мабуть, водій біля воріт чекає.

Олена поставила кухоль.

— Лікар не потрібен. Назаре… Тебе ж так звати?

— Павло Григорович на всю алею мене кликав. Почути неважко.

— Це ім’я обрала я. У пологовому. Ти народився восьмого жовтня 1995 року.

Шум дощу раптом став особливо виразним. Назар відступив від печі. Він не розумів, звідки чужій жінці відома дата його народження, але роздратування вже допомагало впоратися з першим збентеженням.

— Тоді слухайте тепер ви. Мати в мене одна. Лежить на третій ділянці. Я їй сьогодні хрест фарбував. Її звали Ольга, вона мене годувала, ростила й надривалася. У дванадцять років я її поховав. Кого ви втратили, не знаю, але до мене ваші пошуки стосунку не мають.

Олена сіла. Поправила пальто й витримала його погляд. Тепер у ній знову відчувалася колишня твердість, хоч обличчя лишалося блідим.

— Ольга не народжувала тебе, Назаре. Вона не могла мати дітей із шістнадцяти років. У районній поліклініці збереглася її стара картка, там є цей діагноз.

Він хотів урвати її, сказати щось зле, остаточне, але не знайшов слів. Твердження було надто конкретним, надто чужим усьому, що він знав про себе.

— Що ви таке верзете? Я її пам’ятаю. Пам’ятаю, як вона про мене дбала.

— Я не кажу, що вона тебе не любила. — Олена міцно зчепила пальці, стримуючи себе від різкості. — Але спершу вона тебе вкрала. У мене. Тобі був лише місяць…