Піднявши вагітну живою з дна, водолази не могли збагнути, як вона вижила. А вислухавши її розповідь — відмовилися пірнати знову

Вагітна жінка опритомніла вже на березі, серед голосів, кисневої маски й запаху мокрої гуми. Вона довго не могла сфокусувати погляд, а потім раптом учепилася пальцями в руку фельдшера й промовила так виразно, що всі довкола завмерли:

— Там, унизу, хтось стояв.

Пізніше, коли вона розповіла, кого саме бачила на дні, старший водолаз Яків Степанович Бойко зблід так, ніби крижана вода кар’єру знову зімкнулася над його головою. А невдовзі біля занедбаного провалля вже ревла техніка.

Липень випалив селище до білястого пилу. Сонце стояло над дахами від самого ранку й наче не рухалося, тільки тиснуло все нижче, припікало шифер, паркани, залізні ворота, землю на городах. Навіть дворові пси лежали пластом під сараями, висолопивши язики, і лише ліниво стежили за перехожими.

У розпалі літа невелике селище біля старої траси перетворювалося на розпечену пательню. Асфальт на зупинці розм’якшав і липнув до підошов, листя на вишнях скручувалося човниками, над городами тремтів прозорий жар. Старенькі на лавках обмахувалися газетами й згадували, що такої духоти не було вже давно. За останніми хатами починалося поле, за полем стирчали сірі стіни покинутого корівника, а далі, якщо звернути на курну ґрунтівку й пройти ще хвилин двадцять, відкривався кар’єр.

Колись тут добували граніт. Давно, за зовсім іншого життя, коли селище було гамірливішим, а до кар’єру ходили вантажівки, дзвеніли вагонетки й щоранку гудів заводський сигнал. Потім камінь скінчився, техніку вивезли, рейки кинули іржавіти, а величезну чашу в землі залишили як є. Вода прийшла сама. Ґрунтові жили наповнили провалля спершу калюжами, потім темними плесами, а далі — цілим озером із стрімкими рудими берегами.

Озеро виглядало майже красивим, якщо дивитися здалеку. Зеленкувата гладінь лежала між кам’яними стінами нерухомо, мов скло, а ввечері відбивала захід так, ніби на дні жевріло вугілля. Та місцеві не любили цього місця. Вода біля берега влітку могла здаватися теплою, зате вже за кілька метрів углиб ставала такою холодною, що зводило груди. На дні лишалися залізні балки, шматки арматури, уламки рейок і, як казали, перекинутий екскаватор, якого ніхто так і не витяг. Купатися там забороняли стільки разів, що самі заборони встигли постаріти.

Табличку з великим написом «У воду не заходити. Небезпечно для життя» вкопували майже щовесни. До серпня її зазвичай уже виривали, ламали, списували дурницями або збивали камінням. Огорожу із сітки поставили років десять тому, але вона давно проіржавіла, просіла й у кількох місцях лежала на траві, лишаючи проходи ширші за будь-яку хвіртку.

Про кар’єр казали: місце недобре. Не обов’язково пошепки й не обов’язково про нечисту силу, хоча старі жінки, звісно, любили додати, що вода там «не своя». Але лиха слава трималася й без страшилок. За два десятки років тут утонули семеро. Двоє підлітків у різні роки, жінка після спекотної зміни, кілька чоловіків, які вирішили, що знають воду краще, ніж вона їх. Після кожного випадку приїздили рятувальники, писали замітку в місцевій газеті, ставили нову табличку, сварили молодь, погрожували штрафами. Потім літо тривало, спека поверталася, і все знову забувалося до наступної біди.

Того дня Яків Степанович Бойко сидів у гаражі рятувальної станції й порався зі старим компресором. Йому було п’ятдесят п’ять. Тридцять із них він провів під водою, у холоді, каламуті, тиші, де людина чує тільки власне дихання й стукіт серця. Обличчя в нього було смагляве, обвітрене, з глибокими складками біля очей; долоні широкі, важкі, з мастилом, що в’їлося в шкіру й не бралося ні господарським милом, ні піском.

Гараж давно став для нього чимось на кшталт другої кухні: верстак із розкладеними ключами, гідрокостюми на гаках, балони вздовж стіни, запах гуми, машинного мастила й солярки. На полиці сипів старий радіоприймач, із якого крізь перешкоди розповідали про погоду й знову обіцяли спеку. Поруч, на перекинутому ящику, сидів його напарник Максим Дорош, тридцятирічний рудуватий хлопець із короткою бородою. Він прийшов у бригаду кілька років тому, після служби, і ще не встиг розучитися дивитися на роботу так, ніби кожну пригоду можна здолати силою волі.

Рація захрипіла о дванадцятій сорок. Яків навіть плечем не сіпнув: за роки він звик до того, що тривога завжди починається однаково — із сухого тріску, чужого голосу й короткої паузи, після якої день уже не належить тобі. Він відклав манометр, витер пальці шматою й узяв трубку.

Черговий повідомив, що на березі старого гранітного кар’єру знайшли жіночі речі: сумку, босоніжки, телефон, пляшку води. Людини поруч немає. Вода спокійна, свідків немає, телефонував місцевий чоловік, який випадково вийшов до берега.

Яків на мить заплющив очі. Потім спитав лише:

— Той самий кар’єр?

— Так, — відповіли в трубці.

Він поклав трубку й подивився на Максима. Той уже підвівся й прибрав телефон до кишені. Пояснювати нічого не довелося.

— Кар’єр, — сказав Яків.

Максим кивнув і пішов вантажити спорядження.

Сам він іще жодного разу туди не пірнав, але від Якова чув достатньо. Не байки для новачків, не балачки під цигарку, а сухі професійні відомості: глибина місцями до вісімнадцяти метрів, біля дна майже суцільна темрява, видимість — менша за витягнуту руку, температура — наче під кригу поліз, на дні залізяччя, у якому можна порвати костюм, шланг, а то й застрягти. Таке місце не обирають для тренування. Туди йдуть тільки тоді, коли вже не можна не йти… 👉👉👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» нижче👇👇👇