Святковий вечір у сина виявився зовсім не таким теплим, яким здавався з вікна

— Отже, так. Або ти зараз вибачаєшся перед Мишком. Голосно, чітко, щоб навіть за стіною почули. Або я дзвоню в поліцію і в службу у справах дітей. І тоді вже ви обоє пояснюватимете, чому шістнадцятирічний хлопець майже годину стояв на морозі без взуття.

У Марини ледь помітно сіпнулися губи. Лише на мить, але дід помітив.

— Мишку, годі дивитися на цей спектакль. Збирай речі. Веди мене до своєї кімнати.

Кімната Мишка була в кінці коридору на другому поверсі. Вузьке ліжко. Маленька шафа. Вікно на холодний бік. Батарея ледь тепла. Стіни голі. Через стіну — простора кімната Аліси з яскравими фіранками, полицями й м’яким килимом.

Мишко мовчки складав речі в спортивну сумку. У дверях з’явився Олексій.

— Тату, не треба. Ми розберемося. Я поговорю з Мариною. Усе налагодиться.

— Ти вже три роки «розбираєшся», Льошо. Скоро язика зітреш об обіцянки. Усе, досить.

Мишко застебнув сумку й, не обертаючись, сказав:

— Тату, вона минулого тижня не давала мені їсти два дні. За склянку. Ти знав. І мовчав.

Олексій відступив від дверей.

Унизу Марина стояла в передпокої, схрестивши руки.

— Якщо ви його заберете, я викличу поліцію. Це незаконно. Вас покарають.

— Дзвони, — сказав дід. — Заодно розкажеш, як підліток у тебе на снігу стояв, поки ви птицю за столом доїдали. Подивимося, кого вони слухати стануть.

Мишко зупинився на порозі й подивився на батька. Олексій стояв у коридорі з опущеними руками.

— Тату, я тебе люблю, — сказав хлопець. — Але якби ти любив мене, ти б не дозволив цьому статися.

Олексій не ворухнувся.

Назад вони їхали крізь заметіль. Опівночі по радіо залунав святковий відлік, Мишко здригнувся, і дід швидко перемкнув на музику.

Дім Григорія Савельовича зустрів їх теплом. Анна Петрівна завжди казала, що життя надто коротке, щоб мерзнути у власних стінах, і дід тримався цього правила навіть після її смерті. Мишко зайшов до кімнати, яка завжди чекала на нього, сів на ліжко й провів долонею по в’язаній ковдрі з бабусиним узором.

На полиці стояли фотографії. Мишко маленький, з вудкою. Мишко з дідом і бабусею на городі. Анна Петрівна сміється за кухонним столом. Хлопець дивився на них мовчки й гладив край ковдри.

— Мандрівнику, — гукнув дід із кухні, — живіт ще не марширує від голоду?

— Дуже марширує.

Григорій Савельович відчинив морозилку й дістав три контейнери. Написи, зроблені рукою Анни Петрівни, за роки стерлися. На одному виднілося «кур…», на другому — «гр…», третій узагалі був без розпізнавальних знаків.

— Так, Мишку, увага. Перед нами святкова лотерея. Оце «кур…» може виявитися куркою, а може — якоюсь курагою, яку бабуся берегла ще з часів давніх розкопок. Тут «гр…» — або гриби, або гречка. Третій об’єкт засекречений. Бабусина таємна розробка. Що розкриваємо першим?

Мишко, що стояв у дверях, тихо розсміявся.

Вони розморозили «кур…». Це виявилася курка. Дід почав її приправляти з упевненим виглядом, але мало не переплутав сіль із цукром: банки були однакові, а Анна Петрівна розрізняла їх за одними їй відомими прикметами.

Мишко встиг перехопити банку, лизнув палець і скривився.

— Діду, це цукор.

— Та ну? Точно?