85-річна жінка цілий рік дбала про кошеня, не підозрюючи, яким воно виросте.

Кожен його вдих був боротьбою. Тепло вислизало, життя тануло, мов сніжинка на долоні.

Крижаний вітер, що спускався з гірської ущелини, завивав у димарі. Він був господарем у цьому безкрайому лісовому краї й уже майже здобув перемогу над крихітним клубочком відчаю. Очі, два тьмяні вуглики, майже заплющилися.

Ще хвилина, може, дві — і темрява зовні стала б темрявою всередині. Назавжди.

Рипнули двері. Смуга тьмяного жовтого світла впала на ґанок, окресливши почорнілий від часу поріг і пару стоптаних повстяних чобіт.

Ганна Степанівна, 85-річна господиня останнього на вулиці будинку, вийшла вилити рештки чаю. Вона рухалася повільно, спираючись на одвірок. Її очі, підсліпуваті від віку, вже не розрізняли дрібних деталей у сутінках.

Та слух, загострений десятиліттями самотності, вловив те, чого вітер не зміг заглушити. Слабкий, розпачливий хрип.

Вона завмерла, дослухаючись.

Знову він.

Стара ступила вперед, мружачись. Вона побачила лише темну пляму біля самого порога. Нахилилася, крекчучи. Вузлуваті від артриту пальці торкнулися чогось холодного й пухнастого.

Живе.

Вона підхопила клубочок. Він був майже невагомим, холодним, як лід. Ганна Степанівна поспіхом занесла його до хати, у тепло натопленого дерев’яного житла.

У світлі гасової лампи вона роздивилася свою знахідку.

Кошеня. Вугільно-чорне, з непропорційно великими лапами й коротким, наче обрубаним хвостом. На кінчиках вух темніли ледь помітні китички шерсті.

— Іч який, породистий, — прошепотіла баба Ганна, закутуючи його в стару шаль.

Вона підігріла в залізному кухлі молока, додала туди крапельку меду для сили й почала поїти бідолаху з піпетки. Кошеня спершу не реагувало, але потім інстинкт узяв своє. Воно жадібно зачмокало, вчепившись у гумку беззубими яснами.

Тієї ночі Ганна Степанівна не спала. Вона сиділа біля печі, тримаючи згорток на колінах, і підкладала дрова, боячись, що вогонь згасне й холод знову дістанеться до її підопічного.

Вона назвала його Мурзиком. Просте, тепле ім’я для маленького дива, що врятувало її від іще однієї цілковито тихої ночі.

Минув тиждень, потім другий. Гірське село, загублене серед лісових розпадків, остаточно потонуло в снігах. Дорогу до адміністративного центру перемело так, що навіть трактор не пробився б. Село жило своїм відокремленим життям.

Ганна Степанівна жила своїм Мурзиком.

Кошеня виявилося дивовижним. Воно росло з неймовірною швидкістю. Молоко, сир, дрібно порізане м’ясо — все зникало в його пащі миттєво.

За місяць воно вже не вміщалося в старій шапці, де спало спочатку. Його чорна шерсть лисніла, а очі з каламутних вугликів перетворилися на два пронизливі бурштинові ліхтарі.

І воно було дивним…