Святковий вечір у сина виявився зовсім не таким теплим, яким здавався з вікна

— Абсолютно. Ти хотів зробити курку в карамелі?

— Здаюся, — підняв руки Григорій Савельович. — Твоя бабуся сорок років намагалася зробити з мене бодай помічника кухаря, але природа пручалася. У мене то недосіл, то котлети як вугілля. Бери командування, шефе.

Мишко мовчки забрав у нього банку, відсунув діда від плити й узявся готувати сам. Спокійно, впевнено, без метушні. Григорій Савельович стояв поруч і дивився, як хлопчина, якого він щойно витяг із морозу, ріже, солить, перемішує — і наче повертає собі право бути живим.

Вечеряли вже після півночі. За тим самим кухонним столом, де Анна Петрівна багато років ставила чайник і різала хліб.

— Скільки живу, — сказав дід, дивлячись на Мишка, — а такого свята ще не було. Двері ламали, від погроз відбивалися, курку цукром мало не посипали. Але знаєш, по-моєму, це найправильніше свято за останні роки. Хоч щось зробили по-людськи.

Потім вони сиділи біля старого цегляного каміна, який Григорій Савельович колись склав сам. Вогонь потріскував, на стінах танцювали руді тіні. Мишко розповідав, що в нього є друг Данило, який учить його грати на гітарі. Що в школі в нього здебільшого добрі оцінки. Що йому подобається програмування. Що він іноді мріє поїхати вчитися, але сам не знає куди.

Дід зняв зі стіни фотографію Анни Петрівни з гітарою.

— Бабуся твоя все життя хотіла грати. Самовчитель десь тримала. Усе казала: «От вийду на відпочинок, сяду ввечері й почну». А життя, Мишку, воно хитре. Поки чекаєш зручного моменту, воно минає. Тож запам’ятай: ніякого «потім» майже не буває. Або берешся зараз, або все життя ходиш без своєї гітари.

Мишко провів пальцем по загнутому кутику фотографії.

— Я сумую за нею.

— Я теж, — тихо сказав дід. — Дім без неї наче просто стіни з дахом. Нам її бракує.

Мишко заговорив знову. Уже не уривками, не від сорому, а так, як говорять із людиною, якій нарешті повірили. Розповів, як Марина ставила батька перед вибором: або всі живуть за її правилами, або вони з Мишком ідуть. Як Олексій раз по раз обирав мовчання. Як одного разу сказав синові: «Потерпи пару років, закінчиш школу — поїдеш». Як боявся повернутися до колишнього життя, тягнути все самому, починати спочатку.

— Він боїться, діду, — сказав Мишко. — А я просто ціна, яку він платить за її дім.

Григорій Савельович дивився у вогонь. Згадував Аннин погляд. Той самий, коли вона сказала: «З хлопцем там недобре». Згадував синець на плечі. Згадував тихе «правда можна?» Згадував минуле свято: теплий чай, телевізор, салати. І Мишка на задньому сидінні машини за парканом.

— Прогледів я тебе, хлопче, — хрипко сказав він. — Старий пень. Треба було раніше зрозуміти. Прости діда.

Мишко нічого не відповів. Тільки присунувся ближче й поклав голову йому на плече.

— Так, бійцю, — дід накрив його долонею, — смуток скасовується. Програму мінімум ми виконали. Тепер візьмемося за ремонт життя. Зі школою розберемося. Документи заберемо. Житимеш тут. Місця вистачить. І запам’ятай: це твій дім. Щоб тут їсти, спати й дихати, тобі нічого не треба заслужити.

Мишко заснув близько першої ночі у своїй кімнаті, згорнувшись під бабусиною ковдрою. Уперше за три роки він не прислухався до кроків за дверима.

Григорій Савельович сидів на кухні, пив вистиглий чай і дивився на фотографію Анни Петрівни, коли у двері постукали. Сухо, вимогливо, офіційно.

На порозі стояли двоє поліцейських. За їхніми спинами — Марина в розхристаній шубі й Олексій, який втягнув голову в плечі.

— Григорію Савельовичу Ковальову? — спитав старший. — Надійшла заява про незаконне проникнення в житло й вивезення неповнолітнього. Можна зайти?

— Заходьте, — сказав дід….