«Ваш син ніколи не ходитиме», — з усмішкою сказав професор бідній матері, забираючи гроші за консультацію. Через 10 років цей лікар лежав на операційному столі. Коли хірург зняв маску, професор перестав дихати

— Не мучте себе, — професор захлопнув теку так різко, що Марія здригнулася й упустила довідку на коліна. — Вашому синові треба звикати до візка. Що раніше змиритеся, то менше бігатимете по кабінетах і ганьбитиметеся.

Артем сидів поруч в інвалідному візку, високий, худий, із кросівками на підніжці, які ще вчора зав’язував сам. На чолі виступив холодний піт. Він не дивився на професора, лише смикав рукав, ніби хотів відірвати від себе чуже, страшне слово — «візок».

Марія стиснула ручки старої сумки. Усередині лежав конверт: гроші від сусідки, проданих сережок і двох нічних змін. У коридорі пищав апарат для талонів, а Савчук постукував золотавою ручкою по столу.

— Але на знімку… — почала вона й сама злякалася свого голосу. Він зірвався, став тонким, майже дитячим. — У районній лікарні сказали, що потрібна консультація нейрохірурга. Що, може, ще є шанс.

Савчук підвів очі — сірі, сухі, вимиті від співчуття. Він не підвищив голосу, від того кожне слово вдарило сильніше. — Там люблять казати «може». Знімки погані, час утрачено, грошей на операцію у вас немає. Не ламайте дитині голову надіями.

Молода жінка біля шафи — здається, асистентка — ледь помітно обернулася. Вона потяглася до диска МРТ, але професор накрив його долонею. — Залиште висновок у себе, — тихо сказала вона Марії. — І оригінал диска нікому не залишайте.

Савчук кинув на неї швидкий погляд, і вона відступила до стіни. Потім він розгорнув книжку з глянцевою обкладинкою, що лежала на столі, посунув її до краю й промовив майже буденно: — Консультація оплачується тут. До каси йти не треба, у мене прийом поза графіком.

Двері прочинилися без стуку. До кабінету зазирнула тонка жінка в темному пальті; над верхньою губою майнула родимка, від неї повіяло гіркими парфумами. — Тату, люди з кафедри чекають. Касу я закрила, — кинула вона й зникла, не глянувши на Артема.

Марія дістала конверт. Пальці не слухалися; папір зашелестів надто голосно. Артем хотів сказати «мамо, не треба», але губи лише сіпнулися. Професор не рахував купюри при них. Просто притиснув конверт книжкою й написав на аркуші кілька рядків.

Коли вони вийшли, у коридорі було душно й пахло дешевою кавою. Артем заплющив очі, ніби його винесли не з кабінету, а з власного життя. Марія зупинилася біля вікна й раптом зрозуміла, що в сумці поруч з аркушем усе ще працює старий телефон, увімкнений на запис, щоб удома не переплутати медичні слова…