Усі сміялися з вибору мільярдера. Але коли впала вуаль, зал затих

— запитала вона, її голос тремтів.

— Тому що я втратив дар мови. — Він посміхнувся крізь сльози. — Тому що ти позбавила мене здатності думати, дихати, існувати. Ти така прекрасна, що я не вірю, що ти реальна.

Він притягнув її до себе. Поцілував її. Без маски. Без бар’єрів. Його губи зустрілися з її губами. М’якими. Теплими. Справжніми. Це був їхній перший справжній поцілунок. І він був ідеальним. Коли вони відсторонилися, обидва плакали. Але це були сльози щастя. Полегшення. Любові.

— Я люблю тебе, — прошепотів він, притиснувши лоб до її лоба. — Я люблю тебе так сильно.

— Я теж люблю тебе, — відповіла вона. Її руки охопили його обличчя. Так сильно.

Вони сиділи так, тримаючись одне за одного. Маска лежала на дивані, забута. Більше не потрібна. Тому що тепер не було секретів. Не було бар’єрів. Тільки вони. Тільки любов.

Вони сиділи на підлозі вітальні, тримаючись одне за одного. Свічки продовжували мерехтіти, відкидаючи м’які тіні на стіни. Дивослав усе ще не міг повірити. Він тримав її обличчя у своїх руках, його великі пальці ніжно гладили її щоки. Він дивився на неї так, ніби боявся моргнути і виявити, що все це сон.

— Як? — прошепотів він нарешті. — Як ти могла ховати це? Ховати себе?

Дарислава заплющила очі. Сльози продовжували текти, але тепер вони були іншими. Не від страху. Від полегшення.

— Мій батько… — почала вона тихо. — …Всеволод Громов. Він не мій справжній батько. Він удочерив мене п’ять років тому. Знайшов мене, коли я була… коли я була в дуже темному місці.

Дивослав слухав, не перериваючи. Його руки все ще тримали її обличчя.

— Я виросла в дитячому будинку в Дніпрі, — продовжувала вона. — Коли мені виповнилося вісімнадцять, я пішла. Намагалася жити. Працювати. Але моє обличчя… моє обличчя привертало не ту увагу. Чоловіки переслідували мене. Не давали спокою. Деякі намагалися… — Її голос зірвався. — Мені довелося ховатися. Жити на вулицях. Я була ніким. Нічим.

Дивослав стиснув зуби. Гнів закипів усередині нього. Хто посмів? Хто посмів заподіяти її біль?

— А потім Всеволод знайшов мене. — Дарислава розплющила очі і подивилася на нього. — Він врятував мене. Дав мені дім. Ім’я. Безпеку. Але він сказав, що я повинна ховатися. Що моя краса приверне тільки небезпеку. Що люди будуть використовувати мене. Тому він змусив мене носити маску. Завжди. Скрізь. Він мав рацію, — прошепотіла вона. — Люди судять. Люди хочуть те, що красиво. Але вони не хочуть дізнатися, що за цією красою. Вони просто хочуть володіти нею.

Дивослав дивився на неї. Його серце розривалося. Він розумів тепер. Розумів її страх. Її біль. Все.

— Я не хочу володіти тобою, — сказав він твердо. — Я хочу любити тебе, знати тебе, захищати тебе. Не тому, що ти красива. Тому що ти — це ти.

Дарислава подивилася на нього. Нові сльози наповнили її очі. Але тепер вона посміхалася. Слабо. Але посміхалася.

— Ти говориш це зараз, — прошепотіла вона. — Але що, як…

— Ні. — Він перервав її. — Жодних «що як». Я говорю це зараз. Я буду говорити це завтра. Я буду говорити це завжди.

І тоді він не витримав більше. Він притягнув її до себе і поцілував. По-справжньому. Без тканини. Без масок. Тільки вони двоє. Його губи притиснулися до її губ із відчаєм, пристрастю, любов’ю. Вона відповіла з такою самою силою. Її руки охопили його шию, притягаючи ближче. Це був не просто поцілунок. Це була обіцянка. Клятва. Обіцянка ніколи не відпускати. Ніколи не залишати. Завжди бути поруч.

Коли вони нарешті відірвалися одне від одного, обидва важко дихали. Дивослав притиснув лоб до її лоба. Його руки тримали її так міцно, що вона ледь дихала.

— Я не відпущу тебе, — прошепотів він. — Ніколи. Чуєш?