Він був певен, що без нього вона пропаде. Сюрприз, який чекав самовпевненого чоловіка біля старої квартири

Сусідка гірко зітхнула й додала, що бідній Наталі зараз ой як нелегко доводиться самій у чужому краї, на одну зарплату даючи собі раду з трьома малими дітьми без міцного чоловічого плеча. Вона пояснила, що оклади в тій глухій провінції зовсім мізерні, а матері-одиначці ж іще й за послуги приходящої няні постійно платити треба, поки вона сама цілими днями пропадає на важкій зміні у школі.

При цьому старенька особливо підкреслила, що його жалюгідні аліменти горда жінка принципово не витрачає на свої потреби, а недоторканно тримає їх на закритому банківському рахунку, відраховуючи гроші тільки їй на оплату комунальних квитанцій за залишену квартиру. Підсумовуючи свій довгий монолог, Валентина Павлівна суворо порадила Льоні гарненько поворушити своїми курячими мізками й придумати, як він тепер самостійно розхльобуватиме всю цю густу кашу, яку ж сам і заварив.

Леонід, будучи цілком розчавленим новинами, що звалилися на нього, у відчаї обхопив гудучу голову обома руками й надовго поринув у важке, безрадісне мовчання, перетравлюючи почуте. За кілька нескінченно довгих хвилин він, ніби постарівши на десять років, важко підвівся на ватяні ноги й остаточно осілим, хрипким голосом щиро подякував суворій сусідці за надану інформацію.

Чоловік покинув чужу, просякнуту ліками квартиру з важким, непідйомним каменем на зраненому серці, повільно повернувся до своїх порожніх хороми й надовго завмер, притулившись чолом до холодного скла в їхній колишній, спільній із Наталею спальні. Далеко внизу манливі вогні нічного, байдужого мегаполіса мерехтіли в темряві, і в кожному холодному відблиску вуличного ліхтаря змученому Леонідові ввижався німий, заслужений докір від його відданої сім’ї.

Уже під ранок, провалюючись у важке, тривожне забуття просто на голому матраці, він раз у раз, мов мантру, відчайдушно повторював про себе одну й ту саму гарячу молитву: «Господи, аби тільки вона знайшла в собі сили пробачити мене!». У його спітнілому, міцно стиснутому до побіління кісточок кулаці судомно був затиснутий заповітний, вирваний із блокнота клаптик паперу з дорогоцінними координатами його втраченої, але такої потрібної зараз сім’ї.

Похмурий ранок зустрів невиспаного Леоніда розколюючим болем у голові й роєм важких, гнітючих думок про майбутній нелегкий шлях до спокути своїх гріхів. Він довго, не кліпаючи, дивився в потріскану стелю, де кожна дрібна мікротріщина викликала в його запаленому мозку справжній шквал болісних спогадів про назавжди втрачений домашній затишок.

Рішення негайно вирушити в далеку провінцію по свою законну сім’ю визріло в його голові остаточно й безповоротно, ніби жодних інших, альтернативних варіантів для нього більше просто не існувало в природі. Схопившись із постелі, він гарячково, намагаючись не втрачати ані секунди дорогоцінного часу, швидко покидав у старий похідний рюкзак лише найнеобхідніші в дорозі речі.

У його гудучій від напруження свідомості постійно пульсували жорстокі слова старої сусідки про народження його рідного сина — маленького хлопчика, чийого крихітного обличчя він, рідний батько, ще жодного разу в житті не бачив. Величезне, всепоглинальне почуття провини важким бетонним блоком тиснуло на його опущені плечі, але крихітний, зігрівальний вогник несміливої надії на прощення вперто продовжував горіти в його зтерзаній душі.

Довгий шлях до вказаного на папірці провінційного містечка виявився для змученого городянина вельми виснажливим і сповненим фізичних поневірянь, до яких він зовсім не звик. Старий, деренчливий усіма деталями рейсовий автобус нещадно, аж до нудоти підкидало на глибоких дорожніх вибоїнах, а за його мутними, брудними шибками нескінченною чередою проносилися тужливі, сірі осінні поля.

Чоловік абсолютно невидющим, скляним поглядом дивився на пейзажі, що пропливали повз, зовсім не помічаючи їхньої краси, бо перед його внутрішнім зором невідступно стояли лише сумні обличчя зраджених ним рідних людей. Коли він нарешті зійшов на кінцевій зупинці, кінцевий пункт призначення відразу огорнув його втомлене тіло дзвінкою, незвичною для міського жителя тишею й терпкими ароматами вологої, свіжої зелені.

Уся мізерна місцева інфраструктура цього забутого Богом селища зводилася до кількох десятків міцних селянських дворів, старої цегляної будівлі навчального закладу та кількох крихітних, обшарпаних продуктових крамничок. З’ясувавши у випадкового, підозріливого перехожого потрібний, звивистий маршрут, Леонід, міцніше перехопивши лямки рюкзака, зашагав курною ґрунтовою дорогою під ритмічний акомпанемент власного серця, що калатало від страху.

Невдовзі житло його колишньої дружини, що показалося з-за дерев, виявилося дуже скромною, дерев’яною, але водночас неймовірно охайною оселею, з усіх боків дбайливо оточеною строкатими, доглянутими квітниками. Чоловік довго, не наважуючись зробити останній крок, тупцяв біля дерев’яної хвіртки, відчайдушно намагаючись упоратися з душливим хвилюванням і добираючи слова для першої фрази….