Він грубо затулив мені рота на догоду дружині-курці. Сюрприз, який чекав на них обох за дверима моєї квартири

Там лежав один аркуш паперу і щось іще, щось маленьке й тверде, загорнуте в тканину. Він розгорнув тканину й побачив розбиті окуляри батька, ті самі, що розлетілися на уламки, коли він ударив його вчора на кухні. На аркуші паперу було написано лише кілька слів.

«Це все, що ти залишив мені за п’ятнадцять років. Розбиті окуляри й розбите серце. Але серце ще можна склеїти».

«Спробуй, сину. Іще не пізно». Андрій довго стояв біля вікна, тримаючи в руках розбиті окуляри й записку батька.

По його щоках текли сльози, але він не помічав їх. Він думав про те, яким був і яким хоче стати. Про те, що втратив і що ще можна повернути.

За його спиною грюкнули двері: це Марина зібралася кудись іти. Вона щось сказала йому, але він не чув. Він чув тільки голос батька, що лунав у нього в голові знову й знову.

«Син — це не той, хто народився. Син — це той, хто любить». І Андрій зрозумів, що в нього ще є шанс.

Маленький, крихкий, але шанс. Шанс стати тим сином, яким він мав бути від самого початку. Він відвернувся від вікна й пішов до дверей.

Йому треба було багато чого зробити. Багато чого змінити, багато чого виправити. Але перший крок він уже зробив, найважчий, найважливіший крок: він визнав, що був неправий.