Вони були певні, що залишаться безкарними, аж поки одного дня не зникли в лісі
Максим дістав із бардачка карту Остапа Мироновича й розгорнув її на капоті. До галявини чекав довгий шлях: спершу кілька годин трасою, потім промерзлою лісовозною колією і, нарешті, через ліс без дороги. Розв’язку він не збирався влаштовувати в січні: спершу треба було пройти весь маршрут і переконатися, що навесні потрібне місце вдасться знайти знову. Залишати трьох без нагляду на час довгої поїздки Максим не наважився, тому по одному переніс їх у кузов. Особливо важко дався Роман; двічі Максим ледь утримав його, але прихована в тілі лють ніби додавала сил.
Фургон вирушив у ніч. На звичайній дорозі машина ще йшла рівно, а після повороту на лісовозну колію почала стогнати, підстрибувати й чіпляти днищем мерзлу землю. За кабіною панувала тиша. Бранці вже отямилися, однак швидко зрозуміли, що крики серед безкраїх дерев нічого не змінять.
Двічі Максим зупинявся, щоб перевірити їхній стан. Кирило жалібно мугикав під стрічкою, Роман не видавав жодного звуку, у Дениса збивалося дихання, ніби він знову плакав під мішком. Максим не розмовляв із ними. Дев’ять годин шляху розтяглися в один важкий рух крізь сніг, темряву й запах пального.
Останній відтинок існував лише на паперовій карті. Максим знайшов модрину з роздвоєною верхівкою, перетнув замерзлий струмок, об’їхав яр і піднявся кам’янистим схилом. Повалені дерева доводилося обминати, кущі дряпали борти, колеса кілька разів безпорадно буксували. Старий фургон рипів так, ніби ось-ось розсиплеться, однак і далі повільно тягнув уперед.
На світанку показалася галявина. Січневе сонце неохоче піднімалося за сірими стовбурами, і холодне світло робило ліс нерухомим, майже нереальним. Максим заглушив двигун, вийшов і вдихнув повітря, що обпекло легені чистотою. Після задушливої кабіни мороз здавався солодким.
Три кедри стояли на краю галявини рівно, ніби їх посадили по одній лінії. Кожен стовбур був такий товстий, що доросла людина не змогла б обхопити його руками. Поруч височіли вкриті снігом пагорби з хвої та землі. Мурашники здавалися мертвими, але Максим знав: глибоко під поверхнею колонія лише сповільнила життя й чекає тепла.
Остап Миронович пояснював, що справжній рух почнеться після весняного прогріву, коли зійде сніг, а тисячі рудих тіл вийдуть назовні. У січні запах меду не дав би потрібного результату, і Максим знав це ще до виїзду. Зимова поїздка була перевіркою карти й дороги. Він стояв серед крижаної тиші й дивився на три сплячі мурашники, розуміючи, що між рішенням і його завершенням лежать довгі місяці…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
