Медсестру хотіли викрити в поганій роботі, але прихована перевірка показала зовсім інше

Назар Григорович Дорошенко не любив понеділки так давно, що вже й не міг згадати, коли саме це відчуття стало звичкою. Втім, і решта днів тижня не викликали в нього особливої теплоти. Вони просто приходили один за одним, однаково справні, як аркуші в бухгалтерській папці: зранку — підйом, потім дорога, підписи, зустрічі, рахунки, звіти, увечері — порожня квартира й сон, який рідко приносив відпочинок.

Після смерті Віри минуло три роки. Він міг би сказати це вголос цілком рівно, без тремтіння в голосі, бо за ці три роки навчився вимовляти будь-які слова сухо й спокійно. Та тіло все одно пам’ятало більше, ніж розум дозволяв собі визнати. Будильник у телефоні стояв на шосту п’ятнадцять, однак Назар майже завжди прокидався раніше. Лежав у сірому передсвітанковому напівмороку, не відразу розуміючи, де він, і за старою пам’яттю повертав голову праворуч.

Там колись була її подушка.

Він прибрав її не в перші дні й навіть не в перший місяць. Спершу йому здавалося: якщо лишити все як було, біль стихне, бо дім не погодиться з утратою. Потім зрозумів: речі не сперечаються зі смертю. Вони просто мовчать поруч, роблячи порожнечу ще помітнішою. Якось він узяв подушку, довго тримав її в руках, відчуваючи вже не запах Віри, а запах шафи й випраної тканини, і все-таки сховав.

Та вранці погляд усе одно знаходив те місце. Там давно не було ні подушки, ні сліду від її голови, а Назарові інколи ввижалося, ніби на простирадлі збереглася легка вм’ятина. Невидима, неможлива, але вперта.

Квартира здавалася розрахованою на інше життя. Простора, міцна, з високими стелями, широкими дверима й темним паркетом, який Віра вибирала з такою серйозністю, ніби від відтінку дощок залежало майбутнє їхнього шлюбу. Вона приносила додому зразки, розкладала біля вікна, підносила до стін, сперечалася з майстрами й запевняла Назара, що підлога задає дому голос. Він тоді сміявся, робив вигляд, що втомився від її нескінченних варіантів, але насправді погоджувався з кожним, бо любив дивитися, як вона оживає, доводячи очевидне лише їй самій.

Тепер паркет потемнів і втратив колишню м’яку глибину. Приходяща помічниця Ніна мила його двічі на тиждень, сумлінно, але без тієї турботи, з якою Віра колись проводила долонею по свіжих дошках. Назар не знав, чим треба натирати таку підлогу, і дізнаватися не збирався. Дім давно перестав бути місцем, яке хотілося берегти. Він став великим футляром для звичок.

Зранку на кухні пахло кавою. Ще там пахло тишею, що в’їдається в стіни сильніше за будь-який дим. Назар варив каву в турці, повільно, майже церемонно. Не тому, що так робила Віра. Вона, навпаки, любила сперечатися з ним, що хороша кавомашина існує недарма. Але напій із машини здавався Назарові надто рівним, надто слухняним, ніби з нього забрали опір. Він ставив турку на маленький вогонь, дивився, як темна піна піднімається до самого краю, знімав в останню мить і наливав каву в стару чашку з тонким сколом…