Вони були певні, що зможуть виставити мені рахунок за три місяці життя в моїй же квартирі, але моя відповідь виявилася зовсім не тією, на яку чекали

Уранці Оксана припинила дбати про так зване сімейне достаття. Вона приготувала сніданок лише для себе: зварила свіжу каву, підрум’янила хліб, намастила його м’яким сиром і поклала зверху кілька скибочок слабосолоної сьомги.

Тарас з’явився на кухні сонний і за звичкою попрямував до плити. Сковорода була чистою, сухою й холодною. Тоді він відчинив холодильник. На одній полиці стояв пакет кефіру, а поруч лежали невеликий шматок сиру й пучок свіжої зелені. Контейнери з домашньою їжею, якими раніше були заповнені майже всі полиці, зникли.

— А мені що їсти? — спитав він, повернувшись до дружини.

— Їжа потребує витрат, — відповіла Оксана, спокійно відпиваючи каву. — Продукти коштують грошей, а приготування забирає мій час і сили. Раз у нашій сім’ї тепер усе оцінюється грошима, моє готування більше не входить у твій енергетичний обмін.

— Ти спеціально з мене знущаєшся? — Обличчя Тараса взялося густим рум’янцем.

— Я повертаю собі межі, — тим самим повчальним тоном відповіла Оксана. — Зарплату ти отримуєш. Магазин унизу. Можеш самостійно відкрити шлях до достатку.

Перші два дні Тарас старанно показував, що зміни його анітрохи не зачепили. Він купував готові страви, голосно шарудів упаковками й демонстративно ставив пластикові коробки в мікрохвильову піч. Однак така їжа швидко з’їдала гроші, а дохід менеджера мав цілком реальні межі, на відміну від розмов про безмежні можливості…