Вони думали, що вона нікому не потрібна. Фатальна помилка пліткарок, які побачили кортеж біля її дому
«Сімейні обставини», — сказала Маша, і це була правда, просто дуже неповна. У гуртожитку сусідка по кімнаті зупинилася в дверях, подивилася на валізу, потім на живіт. «До батька дитини?» — спитала вона з надією.
«До бабусі», — відповіла Маша. Автобус до Малинівки відходив о чотирнадцятій годині. У кишені лежав телефон із недоставленим повідомленням, яке вона так і не видалила, ніби поки воно там, у телефоні, все ще не остаточно.
Швидка їхала путівцем так, ніби водій особисто був у сварці з кожною вибоїною на дорозі: об’їжджав одну, влітав в іншу. Маша на кожному ударі стискала зуби й дивилася в стелю машини, де бовталася маленька іконка на присосці. Бабуся Антоніна сиділа поруч і тримала її за руку — міцно, не втішливо, а по-діловому, як тримають те, що не повинно впасти.
Дощ хльостав по даху, і ліхтарі районної лікарні з’явилися в темряві несподівано швидко, хоча п’ятнадцять кілометрів такою дорогою здавалися сорока. У приймальному покої пахло хлоркою й старим лінолеумом. Бабусю далі не пустили, вона залишилася на стільці біля стіни, пряма, зі складеними на колінах руками.
Маша бачила її востаннє перед тим, як зачинилися двері. Маша не кричала: стискала зуби, дивилася в стелю, рахувала подумки не секунди, а просто числа підряд, щоб голова була зайнята хоч чимось. О четвертій двадцять акушерка сказала: «Хлопчик».
Маша заплющила очі, і її перша думка була не про біль і не про втому. Перша думка була проста й дуже чітка: «Ти був би радий». Наступного дня бабуся приїхала з пиріжками, загорнутими в рушник, щоб не охололи, і поставила їх на тумбочку поруч із казенною кружкою.
Вона сіла на краєчок стільця, подивилася на онука, який спав, зморщивши носа, і спитала: «Ім’я придумала?». «Олексій», — сказала Маша. Бабуся Антоніна кивнула один раз, коротко, не спитавши чому.
Вона просто кивнула, як кивають, коли все зрозуміло без пояснень. Документи Маша оформлювала сама: медсестра принесла бланки й поклала на ліжко. Маша заповнювала їх, дійшла до рядка «Батько» і зупинилася.
Ручка зависла над папером секунди на три, а потім Маша поставила прочерк. «Олексій Громов: без батька, офіційно, на папері, з печаткою», — подумала вона, усвідомлюючи, що цей маленький акуратний прочерк означав дуже багато. «Молода ще, — сказала медсестра, забираючи документи голосом людини, яка хоче втішити, але не дуже розуміє, як. — Ще встигнеш, владнаєш усе».
Маша не відповіла. Вона взяла сина на руки обережно, двома руками, бо він був такий маленький, що, здавалося, одним незграбним рухом можна зламати щось важливе. Він не зламався, просто скривився й чхнув.
Удома бабуся підготувала кімнату. Дерев’яне ліжечко стояло біля стіни, старе, з облупленою білою фарбою на прутиках. Маша впізнала його відразу: у цьому ліжечку спала вона сама, коли мати привозила її сюди на літо.
Вона поклала Альошу на матрац, і він негайно заверещав. «Це нормально, — сказала бабуся Антоніна з дверей. — Звикне». «До чого звикне?» — спитала Маша, дивлячись на сина.
«До того, що все гаразд», — відповіла бабуся й пішла на кухню. Маша взяла його назад, і він кричав хвилин двадцять, потім затих раптово, ніби сам здивувався тиші. Маша стояла посеред кімнати й тримала його, боячись поворухнутися.
Уночі вона майже не спала: годувала, заколисувала, знову годувала. У проміжках вона стояла біля вікна й дивилася на темну вулицю. Село вночі було абсолютно нерухоме: ні вогню, ні звуку, тільки дощ шелестів по листю смородини за парканом.
Новина розійшлася селом за добу. Тітка Валя прийшла на третій день із банкою варення й схилилася над ліжечком довше, ніж вимагало просте розчулення. «На кого ж схожий?» — промовила вона нарешті задумливо.
«На себе», — відповіла Маша. Надвечір бабуся сказала не дивлячись, витираючи стіл: «Зінаїда каже, ти по клубах познайомилася, тому він світленький». Маша мовчала.
«Це неправда?» — спитала бабуся Антоніна, обертаючись. «Неправда», — сказала Маша тихо. Бабуся дивилася на неї секунду, а потім кивнула тим самим коротким кивком.
«Я знала», — сказала вона й пішла на кухню. Більше до цієї розмови вони не поверталися. Мати приїхала за два тижні, машиною з районного міста, на один день.
Вони з Машею давно говорили тільки про практичне: гроші, документи, як справи. Це склалося само собою після того, як мати пішла від батька й переїхала в районне місто: нове життя вимагало зусиль, а на старе їх не лишалося. Маша тоді була підлітком і зробила висновок: мати вибрала себе.
Можливо, так і було, а можливо, не зовсім так. Вони ніколи цього не обговорювали, і мовчання за роки стало звичкою, яку ніхто не квапився порушувати. Тепер мати стояла біля ліжечка й дивилася на онука.
Вона сказала правильні слова: «гарненький», «міцний», «на тебе схожий». Слова були правильні, і було видно, що вона старається вимовляти їх правильно. Потім вона сіла пити чай і тримала чашку двома руками, хоча чашка була зовсім легка.
«Маша, — почала вона обережно. — Люди говоритимуть, вони вже говорять. Може, хоч щось вигадати: ну, загинув батько в аварії чи поїхав, щось пояснити людям?»
«Ні», — сказала Маша спокійно, без інтонації, як говорять про рішення, яке прийняли давно. Мати помовчала й подивилася на доньку не з осудом, а радше з чимось схожим на розгубленість. Вона не розуміла Машу, і це було видно так само ясно, як і те, що вона хоче зрозуміти.
«Ти завжди була вперта», — сказала мати нарешті без злості, просто констатуючи факт. «Мабуть», — погодилася Маша. Мати допила чай, підвелася, поправила сумку й поцілувала Машу в скроню.
«Приїду за місяць», — сказала вона в дверях. «Добре», — відповіла Маша. Машина поїхала, і червоні вогні зникли за поворотом.
Альоша спав у ліжечку рівно, діловито, з виглядом людини, якій більше нічого від життя поки не треба. Маша стояла біля вікна й думала, що мати непогана. Просто вони давно розучилися говорити одна з одною про те, що важливо, і жодна з них поки не знала, з чого почати знову…
