Вирішила викинути речі, за які чіплявся колишній чоловік. Деталь на підлозі передпокою змусила її збліднути

Після розлучення Єва вирішила позбутися старої доріжки біля входу, яку колишній чоловік завжди просив не чіпати. Але щойно вона струснула її біля порога, як на підлогу з глухим стуком щось упало.

Єва стояла посеред передпокою й дивилася на вішалку, де ще місяць тому висіла його куртка. Тепер там теліпався лише її старий шарф і пакет із пакетами, який вона вічно забувала викинути. Квартира після розлучення стала якоюсь надто просторою, надто тихою.

Не те щоб раніше Геннадій багато говорив, ні. Останні роки він узагалі мало що казав, окрім «вечеря готова» і «знову ти зі своїми питаннями». Але навіть його мовчання було присутністю, а тепер стало порожньо.

Холодильник гуде, кран на кухні ледь підкапає, і за стіною в сусідів бубонить телевізор. Ось і всі звуки. Розлучення оформили швидко, майже по-діловому.

Геннадій не скандалив, не торгувався, тільки хотів, щоб усе минуло тихо. Єва тоді навіть здивувалася, думала, буде гірше. Двадцять два роки разом, донька виросла й поїхала вчитися, а вони лишилися вдвох і раптом виявили, що між ними нічого немає.

Так вона тоді думала. Просто охололи, просто розійшлися, просто не стало про що говорити. Геннадій забрав свої речі за три заходи: щоразу приходив із великою спортивною сумкою, складав сорочки, книжки, якісь папки й ішов, не озираючись.

Єва варила собі каву й сиділа на кухні, поки він шарудів у кімнатах. Так було простіше. Минув місяць, потім другий.

Єва потроху звикала до нового ритму: вранці кава, робота в поліклініці до третьої, потім магазин, потім додому. Щосуботи телефонувала донька Настя, розповідала про навчання, про гуртожиток, про якогось хлопця з паралельної групи. Єва слухала, усміхалася й намагалася не навантажувати її своїми справами.

Настя знала про розлучення, переживала, кликала до себе погостювати. Але Єва віджартовувалася: «Та годі тобі, я ж не стара, сама дам собі раду».

І вона справді давала раду. Навела лад у шафах, викинула старі журнали, які Геннадій складав стосами на балконі й не дозволяв чіпати. Перебрала комору, віднесла до благодійного фонду два мішки одягу.

Квартира поступово ставала тільки її, без чужих звичок, без чужих заборон. І ось одного вечора, повертаючись із роботи, Єва зупинилася біля вхідних дверей і подивилася вниз. Там лежала доріжка.

Та сама доріжка, темно-коричнева, зі стертим візерунком, що лежала біля порога стільки років, що Єва вже не пам’ятала, коли вона з’явилася. Краї підвернулися, у складках набився пил, та й узагалі річ давно просилася на смітник. Але Геннадій ніколи не дозволяв її прибирати.

Це була одна з тих його дивакуватостей, до яких Єва за роки звикла й перестала помічати. Якщо вона бралася за прибирання в передпокої, він тут же з’являвся: «Не чіпай, я сам поправлю». Якщо Єва казала, що хоче купити новий килимок, він відмахувався, питаючи, навіщо витрачати гроші, якщо цей нормальний.

Одного разу, років із п’ять тому, Єва спробувала випрати доріжку — просто закинути в машинку, бо від неї вже тхнуло. Геннадій тоді спалахнув так, що вона отетеріла. Кричав, що вона вічно лізе, куди не просять, що в нього й так нерви на межі, а вона з цією доріжкою ніби з глузду з’їхала.

Єва тоді пішла на кухню, щоб не роздмухувати сварку, і більше до цієї теми не поверталася. Подумала, мало що, у людини свої заскоки, адже в кожного вони є. Але зараз Геннадія не було: ні його самого, ні його правил, ні його буркотіння.

Єва зняла черевики, поставила сумку на тумбу й присіла навпочіпки. Доріжка була важча, ніж здавалося. Щільна тканина, що злежалася за роки, злиплася з підлогою.

Єва підчепила край і потягнула…