Я думав, що обвів 70-річну вдову довкола пальця

— Доброго ранку.

Їхні погляди зустрілися лише на частку секунди. І в цьому короткому контакті було розуміння: гра триває.

Після сніданку Лейла попросила його зайти до кабінету. Того самого, у закритому крилі. Двері відчинилися ключем Фатіми. Усередині було світло, холодно, пахло папером і технікою. На стінах — схеми, документи, фотографії. Кілька екранів виводили зображення з камер спостереження. Артем зупинився на порозі.

— Проходь, — сказала Лейла вже своїм справжнім голосом. Вона встала з візка, пройшла до столу впевненою ходою й опустилася у звичайне крісло. — Це центр управління, — промовила вона спокійно. — Мій справжній дім.

Він повільно оглядав стіни. На одній зі схем були фотографії Халеда й Юсуфа. Поруч — імена юристів, лікарів, фінансових посередників. Стрілки з’єднували їх у єдину мережу.

— Вони почали підготовку до визнання мене недієздатною рік тому, — вела далі Лейла. — Усе будувалося акуратно. Спочатку — чутки про моє здоров’я, потім — розмови про забудькуватість, далі — спроби вмовити мене передати управління.

— А ви зробили хід першою, — тихо сказав Артем.

— Так.

Вона підійшла до столу й відкрила папку:

— Тут записи розмов. Документи про підкуп лікаря. Листування, в якому обговорюється план м’якого усунення від управління.

Артем узяв одну з копій. Серце билося рівно, але всередині піднімалася хвиля холодної люті.

— Вони не просто хочуть гроші, — сказав він. — Вони хочуть принизити вас.

— Влада не любить старість, — спокійно відповіла Лейла. — Для них я — перешкода. — Вона подивилася на нього пильно. — Але мені потрібна була людина, яка не пов’язана з ними. Людина, на яку вони не звернуть уваги як на загрозу.

— Тому ви обрали простого водія з провінції, — промовив він.

— Саме так.

Він повільно кивнув:

— І тепер?

— Тепер ти — мій законний чоловік. Будь-яка спроба визнати мене недієздатною має проходити через тебе. Ти маєш право бути присутнім при медичних комісіях, підписувати документи, блокувати рішення.

Він усвідомив масштаб.

— Вони тиснутимуть на мене, — сказав він.

— Так, — відповіла вона без вагань. — Пропонуватимуть гроші, лякатимуть, шукатимуть слабкі місця. — Вона підійшла ближче. — Тому я маю знати: ти зі мною до кінця?

Запитання прозвучало без тиску, але в ньому відчувалася серйозність. Артем згадав ніч, згадав матір біля хвіртки, згадав, як гроші закрили частину боргу. Він подивився на Лейлу інакше: не як на стару жінку і не як на стратегічного гравця, а як на людину, яка, як і він, захищає своє.

— Я не люблю, коли мене використовують, — сказав він чесно.

— Я теж, — відповіла вона. — Але я ще більше не люблю, коли намагаються відібрати те, що належить по праву.

Її очі трохи пом’якшали.

— Отже, ми зробили крок уперед. Отже, я з вами. До кінця.

Лейла кивнула.

— Тоді слухай уважно.

Вона ввімкнула один з екранів. На ньому — відеозапис. Халед розмовляє з невідомим чоловіком у ресторані: «Ми прискоримо процес. Стара недовго протягне. А якщо що, висновок уже майже готовий».

Артем стиснув щелепу.

— Це нещодавно?

— Місяць тому, — відповіла вона. — Я дозволила їм думати, що слабшаю швидше. — Вона вимкнула запис. — Але тепер ситуація змінилася. З твоєю появою вони втратили частину контролю.

— Вони це розуміють?

— Починають.

Вона підійшла до інвалідного візка й опустилася в нього, демонстративно повертаючись до ролі.

— Від сьогодні ми граємо активніше. Ти будеш частіше поруч. Слухай, спостерігай. Якщо вони спробують схилити тебе, не відмовляй різко.

— А що робити?

— Роби вигляд, що сумніваєшся.

Він усміхнувся: