Я думав, що обвів 70-річну вдову довкола пальця

— Тобто тепер я теж актор?

— Ми всі актори, Артеме. Просто ставки різні.

Він глибоко вдихнув.

— Добре.

Вона подивилася на нього з легкою, майже непомітною теплотою.

— Ти не зобов’язаний бути героєм, — сказала вона тихо. — Достатньо бути чесним.

Він кивнув. У цю мить їхній союз перестав бути формальністю. Він більше не був просто чоловіком за контрактом. Він став співучасником. І десь усередині, глибше за розум, Артем уперше відчув не розрахунок, а повагу. До жінки, яка зуміла зіграти роль слабкої, щоб залишитися сильною. І тепер він розумів: попереду буде війна. Невідкрита. Холодна. Юридична. Небезпечна. І від його витримки залежить значно більше, ніж просто частка у спадку.

Після розмови в закритому крилі світ Артема остаточно змінився. Якщо раніше він відчував себе людиною, яка випадково потрапила в чужу інтригу, то тепер бачив схему цілком. Лінії, стрілки, прізвища, підписи. Усе складалося в систему. Це вже не були здогади чи тривожні інтонації в голосах племінників. Це був план. Чіткий. Холодний. Продуманий.

Лейла закрила папку й знову сіла в інвалідний візок, повертаючись в образ із точністю акторки національного театру. Плечі трохи опустилися. Права рука затремтіла. Голос став тихішим.

— Зараз ми вийдемо в коридор, — сказала вона вже слабким тоном. — І ти допоможеш мені, так само, як завжди.

Він підійшов ближче, обережно поклав долоні на ручки візка. Цей рух став для нього звичним, але тепер він відчував, як усередині нього зростає напружена рішучість. Коли вони виїхали із закритого крила, Фатіма подивилася на них стримано, але в її погляді майнуло схвалення. Вона знала правду. Вона була частиною плану.

Того ж дня Халед зателефонував.

— Артеме! — пролунав у слухавці рівний голос. — Нам треба поговорити. Без тітоньки.

Артем витримав паузу.

— Про що?

— Про майбутнє. Твоє майбутнє.

Він глянув на Лейлу. Та, не піднімаючи голови, ледь помітно кивнула.

— Добре, — відповів він.

— Коли?

— Сьогодні ввечері. Ресторан на набережній.

— Буду.

Він вимкнув виклик і подивився на Лейлу.

— Почалося, — сказав він тихо.

— Швидше, ніж я очікувала, — відповіла вона. — Вони нервують.

Увечері Артем приїхав до ресторану. Місце було дороге, з видом на воду й м’яким світлом. Халед уже чекав за столиком у глибині зали. Він виглядав розслабленим, але в очах читалася настороженість.

— Радий, що прийшов, — сказав він, тиснучи руку.

— Сказав, що буду, — відповів Артем.

Офіціант приніс напої. Розмова почалася з порожніх фраз. Про погоду, про місто, про бізнес. Але швидко перейшла до суті.

— Ти розумієш, у яку ситуацію потрапив? — спитав Халед.

— Я одружений, — спокійно відповів Артем.

Халед усміхнувся:

— Одружений? Так. Але ти ж не сліпий. Їй 70 років, вона хвора. Компанія потребує сильного управління.

Артем зробив вигляд, що замислився:

— І?

— І ти можеш стати частиною справжньої команди. Ми готові забезпечити тобі майбутнє, гроші, статус, частку.

— В обмін на що? — спитав він.

Халед нахилився ближче: