Фатальна помилка автохама, який не знав, за якою адресою поспішали рятувальники
Важкі краплі осіннього дощу нещадно хльоскали по лобовому склу старенького реанімобіля. Двірники відчайдушно рипіли, ледве даючи раду суцільним потокам брудної води. За кермом сидів стомлений Олександр Поліщук, чиї почервонілі очі невідривно стежили за розмитою сірою трасою. Чоловік до болю стискав потерте кермо мозолястими руками.
Кожна вибоїна на цій розбитій дорозі віддавалася глухим болем у його власному змученому тілі. Він вів машину вже кілька годин, живлячись лише гіркою кавою та короткими спалахами адреналіну. У салоні позаду нього стояв густий запах медикаментів, змішаний із металевим присмаком свіжої крові. Там, на вузьких ношах, лежав блідий молодий хлопець на ім’я Іван.
Його дихання було таким поверховим, що здавалося, ніби воно ось-ось обірветься назавжди. Поруч із пораненим сиділа фельдшерка Марія Ткач, чиє обличчя змарніло від хронічного недосипання й постійного стресу. Дівчина безперервно стежила за показниками монітора, який подавав тихі, але тривожні сигнали. Її тонкі пальці раз у раз перевіряли пульс на холодній руці бійця.
Марія щосили намагалася зберегти професійне самовладання, хоча всередині в неї все тремтіло від страху. Вона бачила надто багато болю за останні місяці, але щоразу пропускала його крізь своє серце. Цей хлопець був чиїмось сином, і вона поклялася собі довезти його живим за будь-яку ціну. Сирена надривно вила, намагаючись прорізати щільну пелену зливи й сірого туману.
Мигалки кидали тривожні сині відблиски на мокрий асфальт і голі гілки придорожніх дерев. Олександр сильніше натиснув на педаль газу, відчуваючи, як старий мотор натужно реве від напруження. До рятівних дверей госпіталю залишалося ще кілька десятків болісних кілометрів. Час безжально спливав, мов пісок крізь пальці, залишаючи дедалі менше шансів на благополучний кінець.
Кожна втрачена хвилина на цій трасі могла стати фатальною для Івана, який стікав кров’ю. Раптом у дзеркалі заднього виду блиснули сліпучі вогні дорогих ксенонових фар. Величезний чорний позашляховик преміумкласу стрімко наближався, ігноруючи складні погодні умови й здоровий глузд. Автомобіль летів трасою так, ніби весь цей світ належав лише його водієві.
Олександр напружився, інстинктивно притискаючи реанімобіль ближче до узбіччя, щоб дати дорогу лихачеві. Він знав, що сперечатися з такими водіями на трасі — означає наражати на небезпеку всіх своїх пасажирів. Однак чорний джип не поспішав обганяти їх вільною лівою смугою. Замість нормального маневру важка машина щільно пристроїлася до заднього бампера медичного автомобіля.
Водій позашляховика почав агресивно блимати дальнім світлом, вимагаючи повністю забратися з його шляху. Олександр здивовано насупився, адже праворуч уже починалася глибока брудна канава. З’їхати туди на важкій і неповороткій швидкій означало неминуче загрузнути в розкислій осінній багнюці. Поліщук увімкнув правий поворотник, показуючи, що бачить нетерплячого попутника, але фізично не може дати більше місця.
Він сподівався, що людина за кермом джипа зрозуміє ситуацію і просто здійснить звичайний обгін. Але власник елітного авто явно не звик до того, щоб його бажання ігнорували бодай на секунду. Раптом позашляховик різко вивернув кермо і з ревом мотора зрівнявся з водійським вікном Олександра. Із-за тонованого скла на мить показався силует кремезного чоловіка, який люто жестикулював…
