Я думав, що обвів 70-річну вдову довкола пальця

— Постараюся.

Після дзвінка він довго сидів, дивлячись в одну точку. «Якщо це не злочин і ти не ламаєш себе». А ламає він себе? Він не обіцяє кохання, не вдає. Це контракт. Лейла все сказала прямо. Він ліг, але сон не прийшов.

Уранці він виглядав спокійним. Надто спокійним. Він попросив Рамеша передати Лейлі, що хоче поговорити. Його запросили до кабінету. Того самого, де зазвичай обговорювалися тільки справи. Лейла сиділа за столом. Інвалідний візок тихо рипнув, коли вона повернулася до нього.

— Ти вирішив? — спитала вона без передмов.

Артем глибоко вдихнув:

— Так.

Вона не моргнула.

— І?

Він витримав паузу, ніби перевіряючи себе востаннє.

— Я згоден.

Тиша стала густою.

— Але в мене є умови, — додав він.

У її очах майнув інтерес.

— Кажи.

— Жодної брехні між нами. Ми обоє розуміємо, що це угода. Жодних ігор, жодних ілюзій. Ви не чекаєте від мене почуттів. Я не вдаю, що одружуюся з любові.

Вона дивилася на нього уважно, майже пильно.

— Ти боїшся прив’язатися? — спитала вона тихо.

— Я боюся стати нечесним, — відповів він.

Довга пауза. Потім Лейла кивнула.

— Справедливо. Чесність — єдине, що я поважаю. По руках, Артеме Сергійовичу.

Він ледь помітно здивувався, почувши своє по батькові.

— Контракт підготують сьогодні, — вела далі вона. — Гроші переведуть твоїй сім’ї одразу після підписання, без відстрочок.

Він кивнув.

— І ще, — сказала вона. — Ти маєш розуміти: після весілля тиск посилиться. Племінники не пробачать.

— Я не з лякливих, — відповів він.

Вона трохи всміхнулася.

— Я помітила.

Підписання контракту відбулося в присутності двох юристів. Документи були товсті, докладні, холодні. У них чітко прописувалося все: права, обов’язки, майнові питання, захист активів. Артем читав уважно. Він хотів розуміти, на що йде. Коли він поставив підпис, рука його не тремтіла. У цей момент він відчув дивне відчуття, ніби перейшов невидиму межу. Від цього дня він більше не просто водій. Він — чоловік Лейли Аль-Рашиді.

Пізніше ввечері йому прийшло повідомлення від Оксани. Гроші надійшли. «Артем, це правда? Що ти зробив?». Він довго дивився на екран. Потім відповів: «Я все поясню. Головне — дім наш». За кілька хвилин зателефонувала мати. Голос її тремтів:

— Синочку, це ти?

— Я.

— Звідки такі гроші?

Він заплющив очі.

— Робота, мамо. Просто робота.

Вона мовчала.

— Ти щасливий? — раптом спитала вона.

Запитання застало його зненацька.

— Я роблю те, що треба.

— Бережи себе, — сказала вона тихо. — Гроші — не головне.

Він не став сперечатися.

Коли розмова закінчилася, він вийшов у сад. Небо було темне, теплий вітер тріпав листя пальм. Лейла сиділа на терасі.

— Вони отримали гроші? — спитала вона.

— Так.

— Отже, перший крок зроблено.

Він подивився на неї інакше, ніж раніше. Тепер між ними було щось більше, ніж контракт. Спільна таємниця. Спільний ризик.

— Коли весілля? — спитав він.

— Скоро, — відповіла вона. — Дуже скоро.

І в її голосі прозвучало щось таке, що змусило його зрозуміти: справжні випробування тільки починаються.

Весілля пройшло швидко, майже сухо. Без білої сукні, без гостей, без музики, без зайвих поглядів. Тільки нотаріус, два свідки, юристи й підписи під документами. Артем стояв поруч із Лейлою в строгому темному костюмі, який для нього орендували в найкращому салоні міста. Тканина була дорогою, але на плечах відчувалася незвично. Ніби костюм був не його, як і сама роль. Лейла виглядала урочисто, але стримано. Темна шовкова сукня, тонкі перли на шиї, акуратно вкладене сиве волосся. Інвалідний візок підкреслював її зовнішню крихкість. Коли нотаріус промовив формальні слова, Артем відчув, як усередині щось клацнуло. Усе, назад шляху немає.

— Підпишіться тут, — вказав юрист.

Ручка ковзнула по паперу. Його підпис упевнений, чіткий. Тепер він офіційно чоловік Лейли Аль-Рашиді.

Чутки розійшлися діловими колами Дубая швидше, ніж він очікував. Наступного дня Лейла влаштувала світський прийом. Не свято, а демонстрацію. Це було її рішення.

— Нехай бачать, — сказала вона. — Краще зараз, ніж потім пошепки за спиною.

Зала в особняку наповнилася людьми в дорогих костюмах і вечірніх сукнях. Золото, блиск, тихий гул розмов. Артем стояв поруч із нею, відчуваючи на собі десятки поглядів. «Це він?» — шепотіли жінки. «Іноземець», — вимовляли чоловіки з легкою іронією. Він тримався спокійно, говорив мало, відповідав коротко. Його манера мовчати несподівано грала йому на руку. У ній відчувалася не незручність, а стриманість.

Племінники з’явилися останніми. Халед увійшов із холодною усмішкою. Юсуф навіть не намагався приховати роздратування.

— Тітонько, вітаю, — промовив Халед, підходячи ближче. — Як несподівано.

— Життя любить сюрпризи, — спокійно відповіла Лейла.

Юсуф перевів погляд на Артема.

— Отже, тепер ви сім’я?