Історія про те, чому наша інтуїція завжди працює краще за будь-яких ворожок

Аня замислено розглядала фотографії з ювілею дідуся Дениса й Лени. Лена — її подруга дитинства. Вони знають одна одну, здається, все життя. Довгий час жили в одному під’їзді. Принаймні, Аня не пам’ятала себе до того, як почала дружити з Леною.

Денис — Ленин двоюрідний брат і наречений Ані. Аня й сама не зрозуміла, як так усе швидко закрутилося. І досі перебувала в розгубленості.

І цей дідусів ювілей. Родинне свято. На святі Аню всім представили як наречену Дениса. Той аж світився від радості й гордості, усім своїм виглядом показував, який він щасливий, як закоханий в Аню. Акторська гра, якої від нього й чекали рідні. А Ані нічого не лишалося, як підігрувати йому.

Вона теж усміхалася, щоправда, через силу. Насправді Аня почувалася на цьому святі не у своїй тарілці. Їй було ніяково, неприємно й незатишно. Шматок у горло не ліз. А тітоньки Дениса й Лени, що сиділи поруч з обох боків, повчали юну наречену свого родича, що жінка має добре їсти, аби бути ладною й гарною. А інакше чоловік почне бігати від неї до інших, більш пишних.

Худенька Аня ніяковіла. Денис замість того, щоб стати на бік нареченої й захистити її, голосно реготав, ніби нічого смішнішого в житті не чув. Загалом, коли вечір скінчився, Аня зітхнула з полегшенням.

Денис пропонував ще погуляти містом. Але Аня відмовилася, їй хотілося додому. І він довіз її до під’їзду, поцілував на прощання й поїхав. Аня знала, що Дениса вже чекають друзі. Чула, як після її відмови він розмовляв із ними телефоном. У хлопців намічався веселий вечір, сауна, караоке.

А Аня лишилася вдома. Сама, в темряві, в тиші. Мама затримувалася у своєму магазині. Вона працювала адміністраторкою в бутіку одягу. Сьогодні було приймання товару, а отже, додому мама прийде за північ. Ближче до ранку, найімовірніше.

Аня звикла до таких її затримок. Воно й на краще. Ніхто не чіплятиметься з розпитуваннями, як усе минуло. «Ти сподобалася його родичам, а чого така кисла?» — неодмінно спитала б вона. Мама вважала Дениса чудовою партією для своєї доньки. Ще б пак! Єдиний син дуже заможних батьків.

Він здобув освіту в престижному столичному виші, вже має і машину, і квартиру. Працює на хорошій посаді. Мама не раз дякувала Лені за те, що та познайомила її доньку зі своїм двоюрідним братом. Із таким собі принцом. Аня просто не могла підвести маму і… і Лену теж. Дівчина змалку звикла всім догоджати.

Якось так уже склалося. Чи то характер надто тихий і спокійний, чи то обставини так зійшлися. Взяти хоча б дитинство. Ще до школи саме Лена вирішувала, у що вони з Анею гратимуться. Як вона казала, так Аня й робила. Навіть якщо самій їй мріялося зовсім про інше.

Але якщо Лена обирала гру в ляльки, значить, були ляльки. Лена обирала хованки — значить, були хованки. А ще Лена завжди грала ролі красунь із фільмів і мультиків. Найгарніші принцеси, русалки чи феї діставалися їй. Ані випадало те, що лишалося. Одного разу Аня спробувала заперечити, але Лена розсердилася й образилася, і Аня, як завжди, поступилася.

Їй не подобалося, коли люди сердяться, особливо через неї. Її лякала сама думка про те, що хтось може через неї засмутитися. Аня завжди була такою — тихою, сором’язливою, не здатною відстояти свою думку, скромною, такою, що боїться дати відсіч.

А от Лена, навпаки, здавалося, навіть любила втручатися в різні з’ясування стосунків. До речі, вона частенько захищала тихоню Аню перед однокласниками й навіть учителями. За це Аня вважала Лену справжньою подругою й багато їй пробачала та дозволяла. Адже це приємно, коли є кому за тебе заступитися.

Мамі Лена дуже подобалася. «Така дівчинка гарна й упевнена в собі», — часто захоплювалася нею мама. «Тобі б у неї цього повчитися». Аня мовчки кивала головою. Самій собі в ці миті вона здавалася зовсім нікчемною.

Он навіть мама вважає її м’ямлею, раз радить брати приклад із Лени. Ну а що, хіба мама не має рації? І тут же послужливо спливали в пам’яті неприємні моменти. Як Аня промовчала, коли її дражнив однокласник. Як посоромилася попросити замінити їй чай на дні народження дівчинки-сусідки. В Аниній чашці лишилася частина мийного засобу, але Аня навіть виду не подала. Так і давилася потихеньку тією гидкою рідиною.

Та багато подібних випадків було в Аниному житті. Дрібниці наче, але дуже показові. Іноді вона думала: от був би в неї тато, тоді, мабуть, вона зовсім інакше б себе почувала…